Читати книгу - "Найкращий сищик та падіння імперії"

Відстрілюватися там було незручно, вперед ми проїхати не могли, залишалося тільки тікати. Якби вони одразу почали стріляти по нас, то легко перебили б. Але вони чекали, що ви вийдете з авта. Вони з самого початку думали, що ви обов’язково вийдете. Чекали на це і втратили час.

— Слава Аллаху, що втратили. А ви врятували мені життя, коли випхали. Самі ж ризикували.

— Врятував не я, а кущ, який ріс біля узбіччя. Авто трохи загальмувало об нього, я встиг відчинити двері, випхати вас і вистрибнути сам. Якби не кущ, ми були б уже на тому світі.

— Ви — скромний, Іване Карповичу, — усміхнувся пан Бекір.

— Я навчений не перебільшувати свою роль. Там вирішується головне, — кивнув на небо.

— Я віддячу вам, Іване Карповичу, — пообіцяв пан Бекір.

— Треба завершити справу, — нагадав я.

— Завершимо. Не хочете повечеряти?

— Та можна.

Ми всілися за плаский камінь, який був тут за стіл. Їли лаваш та холодну ягнятину, запивали вином. Татари хоч і магометани, але вино пили. Принаймні багато хто. Поки ми вечеряли, Осман стояв осторонь. Він був молодий, не міг сісти за один стіл із такою поважною людиною, як пан Бекір. Я відніс йому поїсти. Повернувся, сів. Відчував ситість.

— А ви добрий, Іване Карповичу, — сказав пан Бекір.

— Я сам частенько ось так стеріг, поки інші їли. І був дуже вдячний, коли про мене не забували, — пояснив я.

— Добрий і пам’ятаєте, з чого починали. А я ж не хотів звертатися до вас, Іване Карповичу, — сказав пан Бекір.

— Чому?

— Контррозвідка про вас попереджала. Казали, що ви — небезпечна людина, якось вас називали, забув слово.

— Мабуть, «мазепинцем»?

— Ага. Що це?

— Ну, це типу ваших пантюркістів. Такі люди, які хочуть, щоб Україна була окремо від Росії.

— Хто був? — не зрозумів пан Бекір.

— Україна. Малоросійські губернії.

— А чому вони мусять бути окремо? — здивувався пан Бекір. — Нехай ще ми — тюрки, мусульмани, а ви ж однакові.

Я усміхнувся.

— Пане Бекіре, коли руській людині поставити турка і татарина, він їх зможе розрізнити?

— Та не дуже.

— Тобто для нього вони будуть однакові. Ось так і ми з руськими. Хто не знає, то однакові, а насправді різні. Дехто каже, що як різні ми, то і в різних державах мусимо жити. Оце їх звуть мазепинцями, — пояснив я.

— То ви займаєтеся політикою?

— Ні, вона займається мною. У мене є вороги. У Петрограді. Вони давно вже хочуть знищити мене. Вони позбавили мене родини і хутора, примусили ховатися від них тут, у Криму. Просили стежити за мною? — спитав я.

— Так, просили. Доповідати про візити, про те, що ви говорите, про ваші листи, — кивнув пан Бекір.

— І ви робили це?

— А про що було доповідати? Ви ні з ким не зустрічалися, листів не надсилали, нічого не говорили. Був один дивний візит до Алушти. Коли ви поїхали з речами, наче й не збиралися повертатися, але увечері приїхали. Казали, що в Алушті тоді згорів будинок, загинула людина. Але не думаю, що це якось пов’язано. — Пан Бекір усміхнувся. — То я й не став нічого доповідати.

— Дякую, — я теж усміхнувся, бо згадав капітана Форсова, який вивів мене на чисту воду, але загинув.

— Та немає за що. Це був правильний крок, бо якби я тоді доповів, зараз був би вже трупом. — Пан Бекір подивився на мене. — Що буде далі, Іване Карповичу?

— Далі? Ви завершите війну і встановите мир. А я відпочиватиму на яйлі, якщо ви будете не проти.

— Я не про те, — закрутив головою пан Бекір. — Можливо, на поверхні ще нічого і не помітно, але щось відбувається. Люди перестали цінувати мир та спокій. Спочатку революція, бунтівники, потім ця війна. Люди легко повстають проти чинного порядку. А сам порядок прогнив настільки, що не може захиститися. Бо все вирішують гроші. Ніхто не думає про майбутнє, про честь, про державу. Тільки б урвати більше. Ось я. До мене можна по-різному ставитися, але я багато роблю для царя. Я утримую своїх братів від необдуманих вчинків, від повстання проти імперії. Зберігаю порядок. Так, я заробляю на цьому порядку, але ті гроші залишаються тут. Я будую мечеті та школи, лікарню в Карасубазарі, я даю стипендії на освіту, допомагаю сиротам, годую бідних. Але люди чомусь не цінують цього. Вони слухають різних негідників, які зваблюють їх обіцянками, вони ллють отруту, стверджують, що зараз усе погано, а от завтра стане краще. Це порожні слова, але люди в них вірять!

— Таке відбувається усюди, — кивнув я. — Іноді мені здається, що земля починає тремтіти під ногами. Я служив у Туркестані і бачив, що таке землетрус. Оце тремтіння землі, а потім удари, від яких будинки розсипаються на мотлох, зсовуються гори, зникають ріки.

— Ви теж відчуваєте, що щось