Читати книгу - "Пригоди. Подорожі. Фантастика - 85"

Подібні справи лагодяться лише так — без свідків. А як же тоді було б з Міріам, з дітьми? Що на них чекало б?..

Ентоні стиснув щелепи так, що заворушилися, заходили жовна на квадратному грубому обличчі. Він, може, не дуже й цінував свою Міріам останнім часом, але прирікати її з дітьми на нужденне життя — цього собі дозволити не міг.

Тепер йому треба будь-що дістатися до якогось цивілізованого шматка суші. Чи міг підняти на поверхню весь екіпаж? їх запрограмували вбити, і не він у тому винен. Не знає також — й що робитиме з екіпажем чужого траулера. А ці восьмеро, яких узяв із собою, мовчатимуть, розповзуться по глухих кутках і нетрях великих міст — і мовчатимуть, якщо хочуть жити.

У простінку між каютою радиста й радіорубкою було вмонтовано маленьке віконечко, схоже на денце тонкої склянки у металевій оправі. За ним — яскрава, масивна кнопка сигналу біди. Розбити скло, натиснути — і оживе невидимий передавач, пошле в ефір дев’ять коротких імпульсів — три крапки, три тире, три крапки — SOS.

Здається, як просто — викрутити один чи два гвинти, а потім зсунути оправу вбік — але спробуй, нароблять дірок, як Бородіну, або й зовсім пришиють.

Судновий лазарет містився неподалік, у кінці коридора, за поворотом, у глухому тупичку. Гаркуша нечутно відчинив двері й опинився всередині. Це вперше за кілька днів наглого полону він стрівся з кимось із своїх рибалок, якщо не брати до уваги Гуртового, з котрим стояв на вахті, та третього штурмана з його помічником, які приходили на зміну. У ранкових сутінках ще горіла настільна лампа в тісній приймальні, а за столом дрімав украй зморений судновий лікар, білявий литовець Леон Лепша. Праворуч угорі над його схиленою на руки патлатою головою у відкритому ілюмінаторі тліла ранкова зоря; важко й шумливо опадала хвиля від борту, порипувало крісло під Леоном, а в глибині приймальні на лівій перебірці чорно зяяв прямокутник розчинених дверей — там була палата для хворих.

Леон якусь хвилину знетямлено дивився на Гаркушу, потім чомусь пошепки поцікавився:

— Я сплю?

— Мабуть, спиш.

— Постривай-но, а тебе що — не стережуть?

— Потім, потім… Як тут Бородін?

— Погано, — Леон запалив горішній світильник у приймальні й зупинився з Гаркушею на порозі палати. Бородін лежав обмотаний навхрест і попід пахви бинтами, укритий до пояса тонким простирадлом. Гаркушу вразило смертельно бліде обличчя пораненого. — Сам я нічого не можу зробити, — Леон підійшов і взяв пораненого за руку, прислухаючись до биття пульсу. — Потрібна операція в стаціонарних умовах, і чим швидше, тим краще…

— У тебе якийсь інструмент є? Ніж, скальпель?

— Навіщо тобі? — скинувся Леон.

— Дивак, мені викрутка потрібна.

Леон відкрив шухляду і дістав звідти старий вищерблений скальпель.

— Я чув близький сигнал про допомогу, що це означає, Джордж?

— Не знаю.

— Я думаю — це ваша робота, Джордж, твоя і твого стернового.

— Я про це нічого не знаю.

— Сигнал близький і йде звідси, з вашого судна, а точніше — он з того коридора.

— Тобі краще знати, Паркер, ти радист.

— …І пломба на одному гвинті порушена в аварійному блоці. — Джо Паркер, хитро усміхаючись, світив очима на Гуртового: — Але я чомусь не заткнув йому пельку. Як ти гадаєш, чому?..

Сигнал SOS Паркер почув кілька годин тому, перед тим як іти спати. І ось тепер почув його знову так само чітко й голосно, як і раніше, наче посилали той поклик за милю звідси або із сусідньої каюти потужним передавачем. Паркер, уже догадуючись, у чім річ, усе-таки визирнув в ілюмінатор, щоб пересвідчитись, чи немає поблизу того здихляти, що так панічно репетує, не в змозі нічого більше пояснити з переляку.

По недовгих роздумах він поклав навушники й рушив у каюту до Крейслера.

— Просять допомогти, десь поблизу, у нашому квадраті.

Ентоні різко повернувся від прямокутного ілюмінатора, наче вирваний з глибокої задуми.

— Мене те не цікавить, Паркер. Можете йти.

Крейслера це не цікавить, тим краще. Його не цікавило й інше: живий чи вже загинув електромеханік Фредді Бердсай, який мешкав з Паркером в одній каюті, головний механік товстун Еллі, мотористи й механіки, спеціалісти бойової обслуги, десятки інших моряків, які лишилися там, на дні, у відсіках, позбавлених кисню.

— Де ми зараз, Джордж?

— В Індійському океані.

— Ти вважаєш, що вас незабаром знайдуть?

— Уже знайшли…

— Що ти маєш на увазі? — озирнувся на ілюмінатори Паркер.

— Ось глянь сюди. — Гуртовий відірвався від окуляра локатора: — 3 лівого борту і просто по курсу на нас ідуть чотири судна. Ми швидко зближаємося.

Джо Паркер закинув за плече автомат, запитав після тривалої паузи:

— Що чекає на мене й усіх тих, хто напав на ваше судно?

— Думаю, що ваш рудий орангутанг… — Гуртовий показав великим пальцем за спину, на перебірку капітанської каюти, — своє дістане. — І, відповідаючи на погляд співбесідника, додав: — Мені здається, Паркер, ти не з його компанії.

10

— Як справи, старина Фредді?

— Краще нікуди, Джо. Ти приніс сигарети?

— Я приніс пляшку, Фредді, а курити тобі не можна.

— Мені й пити заборонили.

— Ну й порядки у цьому госпіталі…

— А втім, трохи розігнати кров не зашкодить. Візьми ще одну скляночку поряд на столику.

— А твій сусіда від чого лікується?

— У нього прострелені груди й плече.

— Вип’ємо за тих, хто лишився в океані.

— …Поки нас розшукали й підняли, шестеро наших загинуло від асфіксії. Один повісився — Клод Марцеліні із сектора наведення. Головмех Еллі тримався до останнього. Якби не він…

— Якби не рибалки з російського траулера і їхній штурман, то не знаю, Фредді, чи й зустрілися б.

— Кажуть, сигнал SOS прийняв радянський супутник?

— Можливо. У них це гарно виходить. Згадай, як з його допомогою було врятовано екіпаж літака, що зазнав аварії в гірській ущелині.

— І розрахували курс траулера теж за його наведенням?

— Вони шукали своїх рибалок, коли ті пропали раптом ні з того ні з сього.

— Ми влипли в брудну історію, Джо.

— Інакше не скажеш, Фредді. Торпедувати цивільне судно з мирною місією?… Це була перша така угода — прецедент для наступної дії, і її намагалися торпедувати в буквальному розумінні цього слова.

— Ентоні Крейслер — негідник. Рятувати свою шкуру…

— Та вже ж — не цяця. Коли я зайшов до нього й повідомив, що довкруг нас звужується кільце чужих суден і що з борту траулера вже годин п’ять лунає SOS, він подивився на мене божевільними очима і наказав вийти.