Читати книгу - "Пригоди. Подорожі. Фантастика - 86"

тому за спину. Метісон скрикнув від болю.

— Він погано вихований, — спокійно сказав Едвард. — Надивився ковбойських фільмів, а не знає прописної істини: не копай іншому ями…

Едвард вихопив мішок із рук принишклого Метісона і незворушно насунув його тому на голову. Офіцери дружно зареготали, дивлячись, як вовтузиться Метісон, намагаючись вивільнити голову з мішка.

Брайлі через силу підвівся з підлоги, скоса подивився на кремезного Едварда. “Чи варто його зачіпати? — боязко запитав він себе. — Мабуть, не варто. Цей не здрейфить”.

Він підійшов до Едварда, приязно поклав йому на плече руку.

— Будемо вважати, що посвячення новачка Едварда з роду Макклорі у “рицарі залізобетонної підв’язки” відбулося! — урочисто оголосив Брайлі і першим потиснув йому руку. Один за одним підходили до новоспеченого “рицаря” офіцери.

— Лейтенант Ліндберг. Заправник.

— Капітан Гордон. Відповідальний за двигуни.

— Перший лейтенант Фрікер. Оператор.

— Лейтенант Олдз. Прилади.

— Лейтенант Торлоу. Пуголовок. Незрозуміло? Спец по боєголовках.

— Картленд! — Брайлі постукав кулаком у перегородку. Голос, що підвивав Мефістофелю, замовк. З-за перегородки виткнулася неголена фізіономія і невдоволено буркнула:

— Прийом.

— Пальне на заправку!

Фізіономія зникла. За хвилину замість неї на тому ж місці з’явилася лискуча хромована каністра.

— Картленд — наш електрик, — пояснив Брайлі, відкриваючи каністру. — Він же за сумісництвом експерт з промивання наших нутрощів. У його розпорядженні — спирт, призначений для електрообладнання шахти. Якби він вивернув усе, що ним випито, то у кращому разі шахти Лоурі були б затоплені. Другий всесвітній потоп теж не виключено.

Брайлі налив повну склянку, подав її Едвардові.

Лоурі — місто під землею. Пускові шахти, бетонні бункери, тунелі, павутиння трубопроводів, кабелів. Запаси їжі, води, одягу. Все заховано під землею, на поверхні тільки величезні бетонні плити та оглядові радіолокатори охорони. Тут, у світі тунелів і шахт, не відчувається ні дня, ні ночі, ні пори року, ані дощу й снігу. Тут свій мікроклімат. Сторонній звук не проходить крізь подвійні герметичні двері, крізь масивні бетонні стіни і товщу землі.

На пульті управління цілодобово чергують два офіцери. Після служби вільні від чергування військові, що мали сім’ї, статечно сідали в спеціальний автобус і від’їжджали з бази. Година їзди — і Денвер, найближче до Лоурі місто.

Проте більшість офіцерів, переважно холостяків, прогулявши платню, ставала на казенний кошт і надовго осідала в “Печері”.

“Печерою” іменувався бункер особового складу. Від підлоги до стелі — два яруси ліжок, біля вхідних дверей — стіл. Четверо азартно грають у карти. Це “перша збірна” бази з покеру — Олдз, Фрікер, Ліндберг і Гордон.

Решта схожі на збуджених привидів. Тиняючись з кутка в куток у пошуках пригод, вони збираються групами, неприродно голосно розмовляють і сміються. Кожен полишений на самого себе і розважається як може.

Єдиним вікном у світ є екран телевізора. Вранці телевізор відсувався вбік, в стіні відкривався отвір. З бетонної ніши з’являвся вівтар з магнітофоном. Урочисто звучали дзвін і слова меси, що проповідувала у володіннях сатани мир і всепрощення. Меса закінчувалася, вівтар зникав, зачинялися стулки, і телевізор знову встановлювався на місце.

На екрані хвацько скачуть і стріляють ковбої. Рекламується засіб від лупи. Миготять кадри в’єтнамської хроніки. Бомбардувальники звалюють на якесь селище цілий арсенал бомб, ракет, каністр з напалмом. Вибухи. Полум’я. Усміхнене обличчя пілота широким планом: купуйте жувальну гумку фірми…

Брайлі здебільшого перебуває в горизонтальному положенні — на ліжку, жує гумку із сонним виразом на місяцеподібному обличчі оглядає наклеєні на стіні портрети кінозірок. Над портретами написана крейдою цитата з Мопассана: “Наше життя — це ліжко. У ньому ми народжуємося, кохаємо і вмираємо”. Над головою Брайлі висить табличка, що звичайно прикрашає секретні сейфи: “Під час пожежі виносити в першу чергу”.

З-за перегородки, що розділяла “Печеру” на дві половини, постійно лунав гучний голос Мефістофеля. Йому завжди підспівував сиплий баритон: досить було лейтенантові Картленду хильнути з каністри, як він поринав у блаженний стан і обов’язково заводив свою улюблену платівку. Одну й ту ж. І будь-якої пори. Тверезим його ніхто ніколи не бачив. Тому й до Мефістофеля всі звикли. Оперний диявол став одним з “трогів”.

Окремо від “трогів” тримався майор Ньюмен, командир шахти. Час відпочинку він звичайно проводив не в “Печері”, а в горах. Він брав із собою маленький японський’ транзистор, і, сидячи десь на скелястому схилі, слухав музику. Ньюмену було під п’ятдесят. Він більше скидався на шкільного вчителя, ніж на військового. У нього було сиве волосся, бронзове від загару добродушне обличчя, на переніссі у скромній тонкій металевій оправі — окуляри, схожі на старовинне пенсне, а за їх товстими скельцями — примружені і від того наче довгасті ясно-блакитні очі. Мундир його мав вельми поношений вигляд. На вигорілій від сонця куртці темніла широка пляма від знятих орденських планок.

Одного разу в “Печері” дивилися стару в’єтнамську хроніку, “Трогам” подобалося крутити плівку з кінця. Спочатку на екрані з’являлося ревуче полум’я, палаючі бамбукові покрівлі. Потім до літака, що рухався наперед хвостом, підносилися з землі авіабомби й струмені напалму. Наступні кадри — усміхнений міністр оборони США Боб Макнамара стоїть на борту авіаносця, прощально махає рукою. Літак сідає на палубу. Макнамара натискає кнопку стартової катапульти, що викидає бомбардувальник на В’єтнам. І нарешті він же напутньо тисне руки членам екіпажу. Серед льотчиків “троги” помітили Ньюмена. Вираз його обличчя був відверто презирливий. Великим планом камера пройшлася по рядах орденських планок на його грудях.

Підземний тунель сполучення вів до пускової шахти. Праворуч і ліворуч тягнулися джгути різнокольорових кабелів, укладених на кронштейнах у декілька ярусів. Під стелею тьмяно світилися нечасті електричні плафони. Попереду Едварда розмірено крокував Ньюмен. Його тінь то скорочувалася і майже зникала при наближенні до чергового плафона, то раптом з’являлася знову, довга, незвичайно чорна і похмура.

Едвард чомусь уникав наступати на неї і періодично змінював дистанцію: можливо, тому, що він уперше так глибоко спускався у таємничі надра землі — міфічне царство тіней?

Тінь Ньюмена раптом зупинилася. Під нижнім кабельним ярусом Едвард побачив невелику клітку, на яку майор показав йому рукою. У кутку клітки сидів худющий рудий пацюк і зацьковано дивився на людей.

— Пастка на пацюків — агрегат Ньюмена, — пояснив Ньюмен. — Якщо ненароком наступите на нього, — залишитесь на все життя калікою.

Ньюмен підтягнув пружину “агрегату” і подався тунелем далі.

— Фашисти пояснювали свої невдачі на східному фронті агресивністю російських польових мишей. Їм нібито смакувала електропровідка німецьких танків. Місцеві колорадські пацюки теж не від того, щоб поласувати ізоляцією кабелів. Штатних котів нам не призначено, тому захищаємося як можемо.

Незабаром тунель уперся в