Читати книгу - "Альфонс"

просто так падають з неба, приносять нещастя. Ними потрібно ділитися.

***

Нещастя прийшло невдовзі після обіду. Хтось закричав і навколо однієї з вуличок відразу почали збиратися роззяви. В моїй дільниці, тож я сам пішов поглянути. Під якимось огидливим полотном лежало п’ять трупів. Всі мої дівчата. Всі однаково порізані, як випотрошені звірі. Порізи були такі акуратні, що їх міг зробити тільки вправний різник. Послання для мене було вбите в груди мертвої Лари – ніж з рукояткою елегантно оправленою в горіхове дерево. Настільки елегантно, що аж просилася в руку.

Кара стояла під стіною. Вона охопила себе руками, а в очах сяяли сльози.

***

Задубіння трупа вказувало, що її вбили ще до того, як прийшли поговорити зі мною. Спритний хід бізнесмена, який хоче підкреслити вигідність пропозиції. На землі лежав ґудзик від манжета. Маленький, старанно виконаний зі срібла. Я підняв його, поклав у кишеню і розштовхуючи людей з дороги, пішов геть.

Це не моя справа. За два дні я буду далеко звідси, або принаймні на другому кінці міста. Мене не обходила мертва курва. Навіть п’ять мертвих курв мене не обходило. Принаймні не обходило б, якби не одна маленька проблема.

***

Аганод може і одне з найбільших міст на сході, проте розкішних ательє, де на манжети шиють срібні ґудзики не так вже й багато.

-- Так, це зроблено на замовлення, -- викрикнула в екстазі власниця майстерні, матрона, яка трохи не дотягувала до супертяжа. – Належить пану Гтурі. Він буде дуже задоволений, коли отримає його назад! Він вже заходив сьогодні до нас, і дуже переживав, що в нас на складі зараз немає таких ґудзиків.

Я відібрав у неї ґудзик.

-- Сам віднесу. Хтозна, може щось за це отримаю? Срібняк, а то і два, -- посміхнувся я їй.

Власниця ательє перестала посміхатися. Якщо за якусь дурну копійку я був готовий пертися такий шмат дороги, то в самого мене грошима й не пахло. Однак дорогу показала.

Правда по дорозі мені довелося перепитати ще в кількох людей, але як тільки стемніло, я стояв перед входом у найкращий в місті ресторан, де Гтурі замовив зал для своїх партнерів по бізнесу.

-- Я не можу Вас впустити, -- заявив швейцар біля дверей.

-- А якщо я змушу тебе зжерти власні яйця? – запитав я, поклав йому руку на плече і стиснув.

-- В такому випадку… -- почав той заїкатися. – В такому випадку звичайно, що впущу. Було б… Було б просто неввічливо не впустити, -- белькотів він з викривленим від болю обличчям.

Може він і мав рацію. Особисто я в справах етикету і добрих манер не дуже шарю. Він задзвонив якийсь умовний сигнал і другий швейцар відчинив двері зсередини.

-- Гадаю, буде найкраще, якщо ти залишишся тут, -- порадив я йому.

Другий швейцар кинув на мене приголомшений погляд, але якщо я був всередині, це означало, що мене вже перевірили.

-- Я приніс повідомлення для пана Гтурі, -- шепнув я першому офіціантові, який трапився мені по дорозі.

-- Велика зала на першому поверсі.

До дверей зали я дійшов без проблем. Перед входом стояв носатий.

-- Що, прийшов проситися на роботу? – посміхнувся він огидно. – В залу не пхайся. Там зараз святкують успішне завершення бізнесу. Мій ніж приніс? – насміхався він з мене.

-- Приніс, -- кивнув я головою і повернув носатому його власність. Посмішка так і застигла в нього на обличчі.

Я відчинив двері. Салон був не такий вже й великий. Людей на десять-п'ятнадцять. На чолі столу сидів усміхнений Грумук, зліва від нього -- пан Гтурі, а справа – його помічник, якого я вже бачив, і особистий охоронець з пов’язкою. Решту місць займали люди схожі на Гтурі, всі вишукано одягнені, немов прийшли на коронацію. І всі озброєні. Мабуть, варто було придумати якийсь хитріший та дипломатичніший план, але на таке мені мізків бракує.

Першим мене зауважив охоронець, який почав шептати щось Грумукові на вухо. Той задумливо поглянув на мене. Розмови притихли.

-- Ти теж прийшов святкувати наш спільний успіх? – промовив Грумук голосно і підняв кубок. – Нарешті нам вдалося вирішити суперечки й знести всі перешкоди для нашого бізнесу!

Гтурі не сподобався вираз на моєму обличчі й він зашептав щось до чоловіка, який сидів поруч, а той зірвався на ноги та помчав до дверей на кінці зали.

-- Про який саме бізнес йдеться? – запитав я.

-- Будь-який, адже гроші не пахнуть, -- посміхнувся Грумук.

Тут він звичайно мав рацію. Особливо, якщо золото порядно відмити від крові й лайна.

Коли я потягнувся до зброї, всі гості почали вставати, засяяли сталеві леза. Може вони й уміли вбивати повій, душити ззаду чи закопати до смерті якогось нещасного чувака, але вони вже трохи випили і не звикли протистояти таким як я. До того ж моя репутація випереджала мене, а страх сковує.

Захист першого я просто змів і відрубав йому шматок обличчя, другому вибив зброю з рук і проколов, третьому пройшов під лезом і ефесом розтрощив щелепу. Потім все стало немов у тумані. Я пер вперед, зала була широкою, але не настільки, щоб хтось відважився прослизнути під стінами. Я гнав їх перед собою, притискав, обрубував руки, ноги, голови. Сам кривавив з чисельних ран, але кольчуга з наплічниками охороняла мене від найгіршого. Їхні легкі леза не пробивали її. Під час сутички кудись заподівся мій довгий меч, проте мені вистарчало кацбальгера і того, що я знайшов по дорозі. Стіни почервоніли від крові, люди кричали, а я невблаганно пер вперед. Тоді я проколов якогось дженджика з довгим, кучерявим волоссям, той впав і вирвав мені зброю з руки.

На якусь