Читати книгу - "Телефонна пригода"

до себе кажу. Молоді, а вже нерви…

— Спа-а-ти хочу… Вмер… Нема мене…

— Може, пустирнику? Зразу й заснеш…

— Да-ай поспати… Кінчаюсь…

— Спи, спи. Я мух відганятиму. Кляті мухи. Звідки вони налітають? До війни стільки не було. Киш! Ш-ш-ш…

Хр… Хр… Хр-р-р…

А сон легкий: теща дає прочухана дружині; син вправляє мізки моєму шефові; дружина й шеф повзуть до люльки, з якої стирчать мої бакенбарди; колисають мене; цілують в обидві щоки…

— О, вже прокинувся! Тільки приголубила, а ти прокинувся.

— Спасибі, мамо. От врізав по сну!

— Хіба то сон? Передрімнув дві годинки.

— Ну? То я побіг!

— Вимий ноги. Ноги вимий!

— У мене сьогодні день миття голови.

— Ніякої гігієни у цих дітлахів…

— Я пожартував…

— Гарні жарти! Двічі на день мий ноги. Від цього і голова свіжа…

— Та мию. Вже мию.

— А тепер узвару випий. Випий узвару! Це від серця. Бери мед. Мед бери! Мед від голови допомагає… Ось авоська — тут фрукти, цукерки, квіти. Невісточці та онучку. А онучку ще гарну футболку дістала…

— Знову переплачувала?

— А де Ясь дістане таку футболку?

— Спасибі, мамо! Золото ти наше!

— Завжди перехвалюєш… Телеграму твою всім читала. На мої іменини. Дядьку Паші читала, пам’ятаєш його? З батьком в одній роті був, без руки повернувся… Ліді, Лізі, Мар’яні, Мотрі читала, бабі Жені читала…

— Нащо, ма?

— Як нащо? Як не поділитися? Не чужі — сусіди. На руках тебе малого носили… Просльозилися… Слова такі знайшов: «Живіть, рідна, сто літ, а біля вас і ми проживемо…»

— Заспокойся, мамо. Ви живі-здорові, то й ми куми королю.

— Ти бабі Жені склади телеграму… Душевну… В понеділок її день, а вона одна-однісінька…

— Складу, мамо.

— йди, синку, Не гнися. На повен зріст іди…

Йду. І друзі поруч. І сонне не заходить.

Ех, випередив поет:

І ми вертаєм… У вічну казку… До матерів.

Умри, сатирику! Краще не скажеш.

Стрибок із Парнасу

Ікс, поет-талант, якось відчув огиду до холостяцького життя. І проміняв свій робочий стіл на столик у кафе «Парнас».

Не подумайте, що він… той… Справжні поети вживають тільки востаннє («їй-бо, хлопці, оце востаннє!»).

З «Парнасом» у лапках поета пов’язало інше. Точніше — інша. А ще точніше — буфетниця Надія. Надія була окрасою кафе і завжди вирізняла поета з кафедральної пастки. Колись Ікс просто біля стойки, на серветці, сотворив експромт «Надія». Ліричним панегіриком зачитувався весь главк кафе і ресторанів, до керуючого (теж жінки) включно. «Єсенін», — сказала керуюча жінка. І преміювала Надію «за культурну роботу з художньою інтелігенцією».

Надія, як і поет, була нічиєю. її чоловік, нині небожитель, віддав останні сили боротьбі за посаду шефа «Шашличної», досяг мети і спікся на шампурах інтриг.

Увага! Сюжет умостився на колеса тандему «Ікс-Надія».

Залишивши буфет на практикантку, окраса кафе підсіла до поета. Ікс поцілував руку володарці нектару й амброзії і провів ліричну атаку:

Не залишай мене, надіє! Моя надія — ти, Надіє. Хустину з пурпуру надінь, В обійми йди, ма шер Надін!

— Піду! — коротко відповіла Надія.

(Зазначимо па шкоду розвитку дії, що до подібної халтури Ікс вдавався тільки в реальному інтимі. Колись, іще в студентські роки, такі естетично-матеріальні експромти відкривали йому серця Надій, Любок, Вірунь. Важко сказати, що вабило дівчат більше: активна авторська позиція чи ливарна вишуканість форми. Нумо спробуємо: «Не залишай мене, любове! Уся любов — в тобі, Любове!» Або: «Мене не залишає віра, що віддано кохає Віра». Чудово! Хоч поезія тут, звісно, не ночувала, зате поет інколи підночо… А втім, то вже проза).

— Піду! — повторила Надія. — Тільки через ЗАГС.

Вона не дуже розумілася на поезії, але на поетах — будьте певні!

Ікс потонув — вибачте за образ! — в чорних озерах її очей і, не виринувши, пустив бульку:

— Згоден!

— Сьогодні по роботі і розпишемось, у мене в ЗАГСІ блат, — одностайно вирішила Надія. — Паспорт при тобі?

Закоханий Ікс не пручався.

По-мендельсонівському теленькнули келихи.

— Кохана! — сказав поет. — Я відкрию тобі високості радощів! Що бачила ти у цьому бедламі?

— Частенько бачила тебе…

Поет похлинувся.

— І чого я бідна? — спитала Надія. — Ти скільки на місяць маєш?

— У нас або все або нічого! — відповів поет, як і належить поетові.

— А все ж?

— Пересічно — двісті,— мужньо збрехав поет.

— Нічого! — зітхнула Надія. — Якось проживемо.

— Ти маєш більше? — вщипнув іронічну струну далекий від матеріального життя поет.

— Звичайно, дурненький! Набагато більше!

Поет знову похлинувся. Шампанське пішло носом.

— Уф! — оговтався він. — Не в грошах щастя! А в духовності, у мистецьких святах…

— На всіх мистецьких святах буваю, любий! Де ж іще діамантами похвалитися?

— А яким чином…

— А таким, що знаю, кому в борг келишок давати. Віддячують контрамарками… От з хатою у тебе як?

— Однокімнатна з усіма вигодами.