Читати книгу - "Монгольськими шляхами"

перевертаючи кисті рук долонями догори, наче підносячи нам хліб-сіль.

– Ви з Києва? На харчокомбінат? А де ще двоє? В сусідньому купе? Ну добре, тоді я вже не піду ще й їх смішити, виведете їх на перон самі. Там, вже гуртом посміємось. Мене звуть Анатолій Іванович. Я керівник групи радянських спеціалістів за кордоном. Призначаю вас, – він ткнув пальцем мені в груди – старшим цього веселого підрозділу.

– О! Маємо свого ґруппенфюрера! – не стримався Валера.

– Чому ґруппенфюрера? – здивувався Анатолій Іванович.

– Ну, а як же? – вів своєї Валера. – Раз ми перетнули радянський кордон 22 червня о третій годині ночі, то ми – зондер-група, тобто група особливого призначення, а керівником зондер-групи має бути ґруппенфюрер.

– Да, я бачу – ви серйозна команда, – покрутив головою Анатолій Іванович. – Сподіваюсь, спрацюємося!

За час нашого знайомства, в коридорі вагону утворилась така щільна пробка, що Анатолій Іванович змушений був змінити свій попередній план – почекати нас на платформі.

– Добре, вийду разом з вами, – вирішив він. – Заодно вже й поможу речі ваші винести.

Перші кроки по монгольській землі – перші шокуючі зустрічі;

– старий монгол в велюровім капелюсі, в коричневому, потертому, вигорілому на сонці халаті-делі, сидів, склавши ноги по-турецьки під низенькою огорожею. Довга ріденька біла борода, такі ж ріденькі довгі білі вуса. А в беззубому роті… дитяча пустушка, яку він, час від часу виймав з рота, ретельно розглядав, наче бачив вперше, обтирав об дел, і встромляв на попереднє місце…Трохи згодом побачили юнака в такому ж, хіба що новішому, делі, підперезаним широкою барвистою стрічкою, що кудись поспішав, теж смокчучи дитячу пустушку… А далі, і зовсім страхітливе видовище: зграйка молоденьких, весело щебечучих дівчат в протигрипозних масках…

Спираючись на московський інструктаж, уява миттєво намалювала, приховані під масками спотворені обличчя, провалені сифілісом носи… Таку небезпеку і обходити слід було з навітряної сторони, на всяк випадок, не говорячи вже про щось інше…

За годину, вже в нашій квартирі, Анатолій Іванович, в обмін на пояснення нашої бурхливої реакції на його «Та-а-ак», в свою чергу розвіяв наше здивування і переляк, пояснивши феномен з дитячою пустушкою надійним засобом в боротьбі з курінням, а маски на обличчях дівчат, – (ви помітили, що вони не з марлі, до того ж всі гаптовані монгольською національною символікою?) – це тут мода така молодіжна, щось на зразок модернізованої паранджі…

– То нічого страшного? – зрадів Вітя.

– Звичайно, нічого страшного, якщо занадто далеко не заходити… – лукаво примружився Анатолій Іванович.

…Старенький ПАЗик, козликом підстрибуючи на вибоїнах, весело домчав нас до нашого чергового причалу – трикімнатної квартири з лоджією на другому поверсі чотириповерхового житлового комплексу.

Центральне опалення, гарні ліжка, столи, шафи, електроплита і великий холодильник в досить просторій кухні, вода і холодна, і тепла, а найголовніше – ВАННА!!!

– Розбирайте, хлопці, ліжка за вподобанням, заносьте швиденько, туди свої речі, а далі – беріть свої документи, – відведу вас в Консульство на установчу бесіду, потім у відділ кадрів для оформлення на роботу.

– Анатоліє Івановичу! – ледь не хором взмолилися ми. – Ну так же не можна! Ми за п'ять діб зібрали всю пилюку Транссибірської магістралі, останню ніч – взагалі не спали! Що про Вас подумають в Консульстві, коли побачать, яким циганським табором Ви збираєтесь керувати!..

– Дійсно, в цьому щось є, – Анатолій Іванович замислено потер перенісся. – ви й справді, як ті троянці з «Енеїди» – «обсмалені, як гиря ланці»… Добре, щось придумаємо. Мийтесь, приходьте до тями, якщо у мене домовитись про переніс аудієнції не вийде, я зайду за вами о четвертій, а як вийде – тоді весь офіціоз перенесемо на завтрашній ранок.

Вже прямуючи до вихідних дверей, Анатолій Іванович, раптом, рвучко повернувся до нас:

– Добре, що згадав вчасно! Як наллєте в ванну воду, не перелякайтесь її кольору! Вона буде помітно ясно-блакитна, як слабенький купорос… бо Ерденет засновано саме на цьому місці завдяки наявності мідь-молібденових покладів.

– Ясно, одним словом, винищать нас тут, як ту тлю бордоською рідиною, – підсумував Степан.

– Е-е-е! Не валнуйса! Не успеют! – втрутився Аліко, – Сначала праізайдьот амєднєніє некоторих частей арганізма, чему лічно я толко абрадуюс! Мі, кагда разгружались у дома, я заметил целій гора бітих унитаз! Вах! Я тоже так хачу амєдніться!

– Ну й команда! – як і тоді, в вагоні, похитав головою Анатолій Іванович, зачиняючи за собою вхідні двері.

– Та-а-ак! Промовив я, взявшись руками в боки; – слухайте перший наказ від «группенфрера»: останнім буде митися той, хто останнім приймав «душ Шарко». (Наказ був прийнятий без заперечень, бо тим останнім був я.)…

Ще раз уважно оглянувши наше пристанище, я з подивом відмітив що в патронах нема жодної лампочки, а в двох кімнатах, навіть патрони були вирвані «з м'ясом». Розетки роздовбані і потребували ремонту, або заміни.

Побачене просто не вкладалось в голову; одержати комфортабельне помешкання, а при звільненні, по завершені контракту, вчинити такий акт вандалізму. Нащо??? Заради жлобської економії, щоб відвезти вкрадені лампочки-патрони в Союз?

– Мийтесь, хлопці, чепуріться, а я, поки що, місцеві магазини на наявність електротоварів та харчів перевірю, – сказав я, змотуючи «авоську» тугим клубком, щоб не дуже віддувала кишеню.

– О! І я з тобою, – зголосився Степан.

Неподалік нашого будинку знаходився «іх делгуур» – великий торгівельний комплекс. Купили ми там десяток лампочок іркутського виробництва по 0,8тг/шт. (22 коп), кілька патронів, розеток, вимикачів, а також – консерви, хліб, масло, пару кіло картоплі та лоток яєць… Передбачаючи