Читати книгу - "Етимологія крові"

називаю іноді свого сусіда, – воно направду мені чуже. Я люблю його, як люблять власний фатум. Це цілком зручна необхідність – у моїй любові. Але не більше, не глибше.

Ройбуш тече з чайничка у горнятко, наче потойбічний час, і пахне лісом, у якому я виросла. І взагалі я, здається, поринаю у якусь давно забуту чи, може, навіть зовсім загублену в безжальному дорослішанні казку, міфологему, наповнену безліччю химер, сновидінь, архетипів.

І вже порожні листи у віртуальному просторі не мають жодного значення. Вже взагалі не чекаєш ні від кого листів. І сама не хочеш нікому їх писати.

А може, це просто депресія? Прихована і глибока. Тоді треба негайно тікати подалі від Києва…

Кохана, вітаю тебе з днем нашого міста! Як відсвяткувала? Відправник: Андрійко. Відіслано: 23:13:43 29/05/2006

Ніяк. Але тебе теж вітаю. Одержувач: Андрійко. Відіслано: 23:17:07 29/05/2006

Тільки не сумуй, добре? Відправник: Андрійко. Відіслано: 23:21:03 29/05/2006

Я не сумую. Просто втомилася. Добраніч. Одержувач: Андрійко. Відіслано: 23:23:32 29/05/2006

[хроніки чужих життів]
Київське Полісся. Страхолісся
Устина

Тарас Невода був сірожупанником і трагічно загинув, коли воював у 1918 році на боці армії гетьмана Скоропадського. Устина, яка торік лише переступила третій десяток, залишилася вдовою з двома донечками – тринадцятирічною Галинкою і шестирічною Ликеркою.

У неї був іще й син, Дмитрик. Він народився після Галі, але помер трирічним – від запалення легенів. Смерть сина батьки ледве пережили, Тарас аж посивів з горя і все картав себе, вважав, що то його і жінчина вина – взяли малого з собою в поле на посівну, а земля ж навесні ще не встигла прогрітися. Сидів Дмитрик на тонкій драній батьковій сорочці, а потім скрутився калачиком і заснув. Наступного дня схопив його жар, але вони не дуже на те зважали за роботою. Лише під вечір помітили: син ледве живий. Доглядали, вигрівали, поїли усяким зіллям, але не допомогло – втратили, віддали його – ще не прогрітій страхоліській землі.

І лише через три роки опісля смерті Дмитрика, Устина знову поважчала – тільки вже народилася донечка, ще одна, Ликерка. Крикливою була від самого народження – нікому не давала спокою – ні вдень, ні вночі. Покликала Устя шептуху бабу Килину, аби зняти з дитини врок. Килина подивилася на малу, сумно похитала головою, але страшного нічого не сказала. Лише щоб Устина набрала в церкві свяченої води і кожного ранку до схід сонця протягом місяця омивала тією водою донечку. Та послухалася шептухи. Справді, вже за три тижні дитина стала спокійною, майже перестала плакати.

Галина

Галинка красунею великою не була. З ріденьким волоссям, кирпатим носом і глибоко запалими очима якогось болотяного кольору. Сама худенька, сутула. А проте усмішку мала лагідну і характер добрий, трохи сором’язливий. За це хотілося її обнімати і міцно притискати до серця. Вчилася в школі старанно, і наука йшла їй легко. Але ж і господинею вийшла не абиякою – в усьому матері допомагала, поки сестричка ще була маленькою: і борщ вміла зварити, і хату підмести, і брудну воду в помийницю винести, і курям картопляного лушпиння натовкти, і латку пришити до сорочки. Але найбільшу любов мала до вишивання. Ще малою любила ходити з мамою літніми вечорами в сусіднє село Дитятки, до тітки Олі і баби Оксани, і спостерігати за ними, коли ті вишивають. Могла годинами отак не відводити очей від того магічного ритуалу – її заворожували кольорові квіти і химерні птахи, народжені чарівною голкою на білім полотні, та ж головне – у її присутності.

Коли Галинці сповнилося сім років і коли її віддали до школи, мама подарувала їй таку саму голку, багато-багато кольорових ниток і різного розміру обрізків грубого полотна – аби вчилася вишивати. Квітки у неї виходили якимись аж надто нереальними, часом здавалося навіть, що то не квітки, а якісь міфічні істоти. Сусідки ходили до Устини подивитися на Галинчині витвори й охали від заздрощів – ані самі, ані їхні доньки вигадати такого б не спромоглися. Ось, наприклад, червоний мак, у якого декілька пелюсточок більші і яскравіші від решти, аж раптом цей мак стає вже не маком, а червоним драконом зі страшною пащею і вогненними язиками, що ось-ось спопелять усе живе довкола – блакитні квіточки барвінку і зелені листочки любистку із маленькими сонечками на них. Усе таке живе і таке фантастичне, аж захоплює дух, коли дивишся на Галині вишивки. Справжня майстриня! І страшно часом Устині стає – бо ж не впевнена: чи від Бога той дар її старшій донечці, чи, чого доброго… від самого сатани. Як подумає – так одразу і хреститься. Але Галинці – хоч би що. Вона почувається найщасливішою в світі, коли тримає на колінах полотно, а в руках – голку з нитками.

Устина

Коли страшна звістка про Тарасову смерть докотилася до його родини, Устина рвала на собі сорочку і волосся, билася кулаками об мазані стіни хати, кричала і голосила ридма. Вже зривалася була бігти за Страхолісся – до ставу – на смерть – навздогін за чоловіком, якого кохала дуже. Але стримувала себе Устина від страшного гріха – коли Галинка блискучими від сліз оченятами позирала на неї боязко зі свого куточка, тримаючи на колінах розпочатого три дні тому рушника, але не шила, руки її, здається, приросли до полотна. І ще стримувала себе Устина від страшного гріха – коли Ликерка підбігала до неї, смикала худенькими рученятами за поли її сорочки і питала дзвінким дитячим голосочком: «Мамо, а що з нашим татком? Коли він повернеться?» Як могла пояснити малій, що вже не повернеться – ніколи! – що вогка земля тепер – вічна домівка для його тіла, а душа, можливо, вже збирається десь до неба, а може, ще блукає тут, коло них, не бажаючи так скоро розлучатися?..

Ні, не могла