Читати книгу - "Чужинець на чужій землі"

якесь? Якщо так, то скажи мені.

— Пізніше. Спочатку я хочу задобрити тебе їжею та спиртним.

— Справжній стейк? Не синте?

— Гарантую. Коли встромиш у нього виделку, він благально гляне на тебе.

— Це, напевно, дуже дорого, Бене.

— Це не стосується справи. Що скажеш?

— Вмовив.

— На даху медичного центру. Через десять хвилин.

Вона знову поклала буденний одяг у шафку й надягла вечірню сукню, яку тримала там про всяк випадок. Це була стримана сукня, ледь прозора, з турнюром[5] і підкладками на грудях, так вдало прихованими, що, здавалось, під сукнею нічого й не було. Ця сукня коштувала їй місячної зарплатні, але не виглядала такою дорогою; її ледь вловима сила була прихована, як кілька вбивчих крапель у напої. Джилл задоволено глянула на себе й піднялась на дах.

Там вона загорнулася в накидку, щоб захиститися від вітру, і чекала на Бена Кекстона, коли черговий торкнувся її руки.

— Тут машина, яка супроводжуватиме вас до салону Телбот, міс Бордмен.

— Дякую, Джеку. — Вона побачила таксі з відчиненими дверима, готове рушити будь-якої миті.

Джилл підійшла до нього і сіла. З її язика вже майже зірвався двозначний комплімент Бену за відвагу, коли вона побачила, що його тут не було. Таксі виявилося автоматичним; двері зачинилися, машина піднялася у повітря й описала коло. Коли таксі перетинало Потомак, Джилл чекала, сидячи на задньому сидінні.

Таксі зупинилось на громадській парковці над Олександрією, і там Бен Кекстон сів у машину; таксі знову рушило. Джилл холодно глянула на Бена.

— Які люди! Відколи це твій час став таким цінним, що ти відправляєш робота забрати жінку?

Він нахилився, поплескав її по коліну й спокійно промовив:

— На те є причини, крихітко, є причини... Я не можу дозволити, щоб хтось бачив, як я забираю тебе.

— Чудово!

— І ти не можеш собі дозволити, щоб хтось бачив, що тебе забираю я. Тож охолонь. Я перепрошую. Я падаю в пилюку. Я цілую твої маленькі ніжки... Але так було треба.

— Хм... У кого з нас моральний розлад?

— В обох, і в кожного по-різному, Джилл. Я ж журналіст.

— Я вже думала, що ти хтось інший.

— А ти медична сестра в лікарні, куди вони привезли Людину з Марса. — Він витягнув руки й знизав плечима.

— Продовжуй. Тому я не гідна зустрічі з твоєю матір'ю?

— Тобі дати карту, Джилл? Тут більше тисячі репортерів, не рахуючи прес-агентів, жадібних до грошей нишпорок, вінчелів[6] та ліппманів[7], які масово прибувають сюди з того часу, відколи приземлився «Чемпіон». Кожний з них намагається взяти інтерв'ю у Людини з Марса — і я теж. Наскільки мені відомо, це ще нікому не вдалося. Думаєш, було б розумно, якби нас побачили разом біля виходу з лікарні?

— Хм... Напевно, ні. Але я не дуже добре розумію, до чого ти ведеш. Я ж не Людина з Марса.

Він глянув на неї.

— Та звісно ж, що ні. Але, можливо, ти зможеш мені допомогти зустрітися з ним. Саме тому я і не хотів, щоб хтось бачив, як я тебе забираю.

— Що? Бене, ти перегрівся на сонці. Його охороняють морські піхотинці. — Вона думала про те, що їй самій варта не завдасть значних труднощів, проте вирішила про це не згадувати.

— Так і є. Тож і обговорімо це.

— Не розумію, про що тут іще говорити.

— Пізніше. Я не маю наміру починати розмову, поки не задобрю тебе тваринними протеїнами та етанолом. Спершу поїмо.

— Тепер ти говориш розумні речі. Де? Невже в тебе вистачить грошей на «Нову конвалію»? Ти тепер так багато заробляєш?

Кекстон спохмурнів:

— Джилл, якби ми збиралися повечеряти в ресторані, я не ризикував би, пішовши у ближчий, ніж у Луїсвіллі. А цій таратайці знадобиться щонайменше дві години, щоб дістатись туди. Як щодо того, щоб повечеряти в мене?

— «Сказав Павук до Мушки». Бене, я пам'ятаю останній раз. Я надто втомлена для боротьби.

— Ніхто на тебе не претендує. Суто у справі. Слово короля, не зійти мені з цього місця.

— Не знаю, що мені подобається більше. Якщо я в безпеці наодинці з тобою, то я, напевне, сплю. Ну що ж, добре, якщо слово короля...

Кекстон нахилився вперед і натиснув кнопку; таксі, що кружляло в очікуванні вказівок, прокинулося, зробило коло і взяло курс на готель, у якому жив Бен. Потім він набрав телефонний номер і запитав Джилл:

— Через скільки бажаєш, щоб принесли спиртне, солоденька? Я передам на кухню, щоб до того часу стейки були готові.

Джилл замислилась.

— Бене, у твоїй мишоловці є своя кухня.

— Одна з найкращих. Я можу підсмажити стейк на грилі, якщо ти про це.

— Я підсмажу його сама. Дай мені телефон. — Вона зробила замовлення, переконавшись, що Бен любить цикорій.

Таксі висадило їх на даху, і вони спустилися до квартири. Бенова квартира була не стильна й старомодна; єдина розкіш полягала в живому газоні у вітальні. Джилл зупинилася у коридорі, де зняла туфлі, а потім босоніж пройшлася вітальнею, ворушачи пальцями в прохолодній зеленій траві. Вона зітхнула.

— Боже, як це добре. Так ноги болять — відколи я почала навчання.

— Сядь.

— Ні, я хочу, щоб мої ноги пам'ятали це завтра, коли я буду на роботі.

— Як хочеш. — Він зайшов до буфетної, де змішав напої.

Трохи згодом вона подріботіла за ним, виглядаючи вже зовсім по-домашньому. Стейк чекав у багажному ліфті разом із запеченою картоплею, яку потрібно було лише розігріти. Вона нарізала салат, поставила його у холодильник, потім встановила на плиті режим стейку на грилі, щоб одночасно підігріти і картоплю, проте раптом зупинилась.

— Бене, у цієї плити є дистанційне керування?

— Звичайно.

— Ну тоді я не можу його знайти.

Він вивчив налаштування контрольної панелі, потім клацнув вимкнену опцію.

— Джилл, а що б ти робила, якби довелося готувати на відкритому вогні?

— Я б гарно вилаялась. Я була дівчинкою-скаутом, до того ж не найгіршою. А що б ти робив, розумнику?

Бен не відповів, підняв тацю й пішов у вітальню. Джилл пройшла, притримуючи сукню, щоб не зачепити траву. Вони серйозно налаштувалися на мартіні. Навпроти Бена стояв замаскований під акваріум стереовізійний блок. Бен увімкнув його, і гуппі з тетрасами зблідли, звільняючи місце коментатору —