Читати книгу - "Навіщо читати"

те, що він називає «соціальним», уб’є його любов до Аріани, Солаль її «замикає»: починається роман середньовічний. Усе відбувається на тлі світського життя мадам Дем, такої собі претензійної індички, та її неймовірно ледачого сина, який підстругує олівці в ООН. «Красуня синьйора» — це гостроверха вежа серед батута для божевільних. Вона щось більше від історії, це — образ. Коен уводить нас до неї вміло, тонко, неймовірно чарівно. Книжку читають не задля історії, книжку читають, щоб потанцювати з її автором.
Уявна пасивність читача

Бувають моменти, коли читачеві вигідно вважати себе пасивним. Це коли йому щось не подобається. От тільки те, що тобі щось не подобається, не значить, що ти правий. Докоряючи авторові, читач часто забуває, що, ймовірно, він сам за це відповідальний. Можливо, він читав у неналежних умовах. Чи не мав настрою. Чи насправді не читав, а хотів удовольнити свої упередження. Він так ніколи не думає? Завжди винний автор. Слід, однак, визнати, що іноді читач буває не таким проникливим, як автор.

Усі охоче вважають, що читачі люди порядні, всі порядні. Та трапляється, що й недоумки також читають. Саме вони і становлять публіку книжок, які показують, що замахи 11 вересня 2001 р. здійснили американці. Недоумки. Саме вони є читачами книжок, що піднімають святкове суспільство на глум. Це злюки. А ще книжок Ґі Дебора[25]. Ці в’їдливі. Та книжок Луї-Фердинана Селіна[26]. Трапляються також телепні, власне, вони читають есеї агресивних педанток. Облишмо неприємних читачів, погані люди не підстава для слушних міркувань.

Покірна читачка

До своїх картин Магрітт[27] здебільшого додавав заголовки-пояснення, як-от до цієї схожої на Марію Каллас (довгий ніс, густі чорні брови) «Покірної читачки», яка щось вигукує, читаючи розкриту книжку. А як картини Магрітта сприймалися б без підписів? Чи вдалося б відчути іронію? Чи ж це не доказ її слабкості? Скажемо так: у Магрітта назва являє собою частину картини настільки, що інколи він пише її просто на полотні, як-от «Це — не люлька». Можливо, сьогодні Магрітт намалював би відвідувачів музею з однаково виряченими очима та навушниками на вухах. Під назвою (написаною на картині або ні): «Аудіогіди». Аудіогіди! Люди вимагають, щоб не думати. Принаймні, під час читання педагогіка не владна. Читання можна зорієнтувати (до того) і витлумачити (після того), а от під час — завжди один на один. Інколи у боротьбі. Читача з книжкою, щоб подолати те, що його дратує. Читача проти себе самого, щоб подолати своє нерозуміння. Чи ж ця дуель завершиться дуетом?

Читати, щоб подолати половину книжки

Я читаю «Людину без властивостей» Музіля[28]. Це довга книжка. Два томи на тисячу сторінок. У сходженні на ці гори присутня частка боротьби. Ох, ох! Гадаєш, що зможеш мене подолати? Тож я терпляче, повільно, несамовито дряпаюся до половини, кажучи собі, що спуск буде легшим. І тоді відчуваю своєрідне задоволення, позначене роздратуванням. Яка невихованість публікувати тисячу сторінок! Що за претензійність! Виправданням може бути лише геніальність, вона, на щастя, тут присутня. Ну ж бо, ага! Більше шістдесяти сторінок!.. П’ятдесят дев’ять!..

Читати задля заголовків

Я себе запитую, чи не вдалося мені встановити новий мотив для читання: суперечити самому собі. Коли я не люблю якогось автора, я знову до нього повертаюся. Ну ж бо, ти сам винен, перевір-но, чи він справді не виявиться дуже добрим! І страшенно тішуся, коли з’ясовується, що я помилився. Я позбувся одного упередження.

Щодо Марґеріт Дюрас[29], я міг би вдовольнитися роздратуванням, яке вона в мене викликає, і читати її заголовки. В неї вони бувають пречудові. Блакитні очі, чорне волосся. Дуже скидається на модерну версію такої гарної назви у Томаса Ґарді[30]: «Двоє блакитних очей». Англійською вона звучить краще. «Пара блакитних очей» (A Pair of Blue Eyes, 1873). Або «Цілісінькі дні на деревах». Власне, в заголовках Дюрас найкраще проглядається шанувальниця Беккета. «Повія з нормандського узбережжя». Вона любить висловлюватися жорстко, будучи мисливицею за благопристойністю, як усі серйозні письменники, ці нечеми, які описують речі, що їх задля власного спокою чинні органи влади воліли б замовчати.