Читати книгу - "Дитинство"

що літало в повітрі або лягало по стерні—все це я бачив, чув і відчував.

Під'їхавши до Калинового лісу, ми знайшли лінійку вже там і, цілком несподівано, побачили, що там ще стояв віз одним конем, а на возі сидів буфетник. З-під сіна видко було самовар, діжечку з формою для морозива і ще деякі принадні вузлики й коробочки. Не можна було помилитись: це був чай на вільному повітрі, морозиво й фрукти. Побачивши цей віз, ми дуже зраділи, бо пити чай у лісі на траві і взагалі на такому місці, де його ніхто ніколи не пив, вважалося за велику насолоду.

Турка під'їхав до острова, зупинився, уважно вислухав від тата докладне розпорядження, як рівняти і куди виходити (проте, він ніколи не вважав на ці розпорядження, а робив по-своєму), розпарував собак, повагом застібнув нашийники, сів на коня й, насвистуючи, зник за молодими березками.

Розпаровані гончаки перш за все замахали хвостами на знак свого вдоволення, стріпонулися, причепурились і потім у;;:е легеньким підтюпцем, принюхуючись і махаючи хвостами, побігли в різні сторони.

— ^ в тебе хустка? — спитав тато.

Я вийняв хустку з кешені й показав йому.

— Ну, так візьми на хустку цього сірого собаку...

— Жирана? — сказав я з виглядом знавця.

— Так, і біжи дорогою. Коли прибіжиш до галявини, зупинись і дивись: до мене без зайця не приходити.

Я обмотав хусткою лахмату Жиранову шию й прожогом кинувся бігти до призначеного місця. Тато сміявся й кричав мені навздогін:

— Швидче, швидче, а то спізнишся!

Жиран раз-у-раз зупинявся, піднімаючи вуха, і прислухався до цькування мисливців. Мені не вистачало сили стягти його З місця, і я починав кричати: "ату! ату!" Тоді Жиран рвався так сильно, що я насилу міг стримувати його, і не раз упав, поки добувся місця. Вподобавши коло кореня високого дуба тіняве й рівне місце, я ліг на траву, посадив коло себе Жирана й почав чекати. Уява моя, як завжди буваз в таких випадках, далеко випередила дійсність: я уявляв собі, що полюю вже третього зайця, тоді як озвався в лісі перший гончак. Турчин голос гучніше й жвавіше залунав у лісі, гончак дзявкав, і голос його чути було частіше й частіше; до нього приєднався другий басовитий голос, потім третій, четвертий... Голоси ці то замовкали, то перебивали одне одного. Звуки поступово ставали дужчі й безнастанніші і, нарешті, злилися в один дзвінкий, заливистий гук. Острів був голосистий і гончаки "варили варом".

Почувши це, я завмер на своєму місці. Втопивши очі на узлісся, я безтямно всміхався, піт заливав мені очі, і хоч краплини його, стікаючи на підборіддя, лоскотали мене, я не витирав їх. Мені здавалося, що не може бути хвилини серйознішої над цю. Ця напруженість була надто виде неприродня, щоб тривати довго. Гончаки то заливалися коло самісінької галявини, то помалу віддалялись від мене; зайця не було. Я почав розглядатись на всі боки. З Жираном було те й саме: попервах він рвався й вищав, потім ліг біля мене, поклав морду мені на коліна й заспокоївся.

Коло оголеного коріння того дуба, що під ним я сидів, по €Ірій сухій землі, між сухим дубовим листям, жолудями, пересохлими, зам шили ми хворостинками, жовто-зеленим мохом та тоненькими зеленими травинками, що де-не-де пробивалися,—аж кишіли мурашки. Вони одна по одній швиденько бігали стежками, що сами їх уторували: які з вагою, а які порожняком. Я взяв хворостину й загородив нею дорогу. Треба було бачити, як одні, не вважаючи на небезпеку, підлазили під неї, інші лізли горою, а декотрі, особливо ті, що були з вагою, зовсім розгублювалися й не знали, що робити: зупинялися, шукали манівців, або вертали назад, або по хворостинці добувалися до модї руки і, здасться, мали намір залізти під рукав мо§ї курточки. Від цих цікавих спостережень мене одвернув метелик З жовтими крильцями, що надзвичайно принадно літав передо мною. Скоро я звернув на нього увагу, він одлетів од мене кроків на два, покрутився над майже зав'ялою білою квіткою дикої конюшини й сів на неї. Не знаю, чи сонечко його пригріло, чи він брав сік із ці§ї травиці, — тільки видко було, що він почуваю себе чудово. Він подеколи стріпував крильцями й щільно тулився до квітки, нарешті зовсім завмер. Я сперся головою на руки й задоволено дивився на нього.

Раптом Жиран завив і рванувся з такою силою, що я мало не впав. Я оглянувся. На узліссі, пригнувши одне вухо й наставивши друге, скакав заедь. Кров ударила мені в голову, і я, все забувши в ту мить, закричав щось не своїм голосом, пустив собаку й кинувся бігти. Але не встиг я цього зробити, як уже почав каятись: заедь присів, потім плигонув, — і більше я його не бачив.

Тільки який же був мені сором, коли слідом за гончаками, що як один вивели на узлісся, з-за кущів вийшов Турка. Він бачив мою помилку (бо ж я не "витримав") і, презирливо подивившись та шене, сказав тільки: "Ех, пане!" Але треба знати, як він це сказав. Мені було б легче, коли 6*він мене, як отого зайця, почепив до сідла.

Довго стояв я в великому розпачі на тому самому місці, не кликав собаки й тільки говорив раз-у-раз, ляскаючи себе по стегнах:

— Боже мій, що я наробив!

Я чув, як гончаки погнали далі, як застукали на другому боці острова, одбили 'зайця, і як Турка своїм величезним рогом викликав собак, — але все не міг зійти з місця...

VIII. ІГРИ

Полювання закінчилося. В холодку під молодими березками розстелили килим, і на килимі кружка сиділи всі. Буфетник Гаврило, прим'явши коло себе зелену соковиту траву, перетирав тарілки й діставав із коробочки загорнені в листя сливи та персики. Крізь зелені віти молодих берез просвічувало сонце й кидало на мережаний килим, на мої ноги й навіть на лису, спітнілу голову Гаврили круглі хитливі просвіти. Легенький вітрець, пробігаючи по листю берез, по модму волоссю, по спітнілому обличчю, надзвичайно освіжав мене.

Коли нас обділили морозивом та