Читати книгу - "Розбійник Пинтя у Заклятому місті"

і прозвали Мертвим. А тиша у хащі стояла така дзвінка, що аж у вуха била, тому наші приятелі увесь час розмовляли, боячись залишитися сам на сам із цим цілковито безгучним простором.

Янош Кудлош саме розповідав, як допомагав вівчарям стерегти овець, коли Пинтя вражено зупинився. За ним поставали як вкопані і його приятелі. У Мертвому лісі чувся звук. І цим звуком був… стукіт копит. Хтось мчав на коні. Дзенькіт підков наростав, отже, хтось скакав у їхній бік.

— Гей-го! Це мені не до вподоби! — насупився Пинтя, витягаючи пістолі.

Пес згідливо загарчав у відповідь. Прунслик тільки важко зітхнув.

Роззирнувшись, розбійник визначив місце, де було краще зустрічати небезпеку. Біля поваленого вітроломом бука тулилися рясні ліщинові кущі. Сховавшись за деревом, мандрівники могли спокійно спостерігати за стежкою, а в разі небезпеки навіть стати до бою у вигідній позиції.

За мить вони вже лежали на торішньому бурому листі, ховаючись за товстим буковим стовбуром. Дереву було, либонь, понад сто років. І якби ні буря, що спрямувала на нього свій гнів, простояло б воно ще стільки ж.

Стукіт копит чувся вже поряд. Усі затамували дух, а Пинтя з Прунсликом навели свою зброю на вершника, який виринав із зелених заростів. У Кудлоша знову наїжачився огривок, як і тоді, коли він нападав на потерчат.

На путівець виїхав лицар. Його голова була схована в шоломі, який прикрашала спереду чорна страусина пір’їна. Позаду вершника, накриваючи круп коня, тягся чорний плащ. У руці воїн тримав довжелезного списа. Такого навіть Пинтя не бачив у розбійницькій печері, де зберігалася зброя дуже давнього часу.

Лицар спинився і роззирнувся довкруж.

— Смерть і пекло! — лайнувся він таким крижаним цвинтарним голосом, що в наших друзів аж кров застигла в жилах. — Від мене все одно не сховаєтесь! Де ви?!

І він рушив зі стежки просто на мандрівників, які лежали за зваленим буком. Тут уже навіть у тричі славного Пинті задерев’яніли ноги і руки. Щось направду було моторошне у постаті цього вершника. Але що? Може, його дивне убранство, яке тепер можна було побачити хіба що на гравюрах давніх майстрів? Чи те, що його обличчя було закрите чорним забралом? А може, його величезний кінь із дорогим сідлом і збруєю, що здавався більшим за будь-якого оґира,[4] коли-небудь баченого Пинтею?

— Як ти гадаєш, Кудлоше, невеличка бійка зранку може полегшити людині душу? — прошепотів отаман псові.

— Невеличка — може, — облизався вовкодав. — Але неодмінно — переможна!

Тим часом вершник наближався і вже був у десяти кроках від схованих мандрівців. Стало чутно навіть важке дихання його вороного коня і брязкіт широкого меча, припнутого до боку. Янош Кудлош загрозливо загарчав. За ним озвався й Пинтя, голосно вигукуючи:

— Хто б ти не був — зупинися, якщо хочеш жити! Бо інакше зроблю дірку в твоїй розумній макітрі!

Вершник гучно засміявся, підіймаючи списа у бойову позицію. Його регіт гулко відлунював по всьому лісі і віддавав оборонцям навіть у спину.

— Бах! Бах! — пролунали два постріли Пинті.

Прунслик з переляку не міг відшукати гачок на своїй рушниці. Отаман вихопив у нього зброю і вистрілив утретє. Коли пороховий дим розвіявся, наші друзі перелякано вклякли — лицар стояв уже перед ними і переможно реготав.

— А кажете, пане розбійнику, що це я не вмію полювати! — шморгнув носом Прунслик. — От ви з трьох спроб жодного разу не влучили!

— Купа гною! — не вірив власним очам Пинтя. — Я цілив точно в голову. Раніше, бувало, я вишню з-під рота у гайдуків пострілом вибивав.

Почувши суперечку, чорний лицар засміявся ще дужче.

Янош Кудлош не витерпів і з дзвінким гавкотом кинувся на нападника. За ним, вихопивши бартку, вискочив на поваленого бука й Пинтя. Прунслик і собі щось вигукнув, ще нижче пригинаючись за стовбуром.

— Не можна вбити вже забитого! — прогуркотів чорний лицар і вправним рухом зняв сталевий шолом.

Якби він разом із ним зняв свою голову, це б на наших мандрівників справило менше враження, ніж те, що вони побачили. До них звертався справжній… небіжчик. Його лице було білішим за папір, губи — мертвотно-бліді, а замість очей темніли виямки.

— Царице небесна! — опустив з несподіванки топірець Пинтя і перехрестився. Янош Кудлош заскімлив, а в Прунслика зі страху очі так розширилися, що, здавалося, зараз вискочать з орбіт.

— Хто ти, почваро? — вигукнув Пинтя. — І чого тобі від нас треба?

— Мені потрібні ваші життя. І зараз я їх у вас відберу, — засміявся лицар і намірився завдати удару списом.

— Нападай, Кудлоше! — рявкнув Пинтя і замахнувся барткою, цілячи в груди мерцю.

Але що це? Топірець наче хтось тримав ззаду рукою. Удару не вийшло. Пинтя озирнувся і остовпів. Ліщинові гілки, наче гадюки, ожили і швидко в’язали йому руки і ноги. За мить отаман не міг навіть поворухнутись. Така сама доля спіткала й Кудлоша з Прунсликом. Усі троє були намертво прип’яті до кущів, які спочатку видавалися їм таким надійним сховком. Тепер нещасливому товариству залишалося тільки гідно прийняти смерть.

Розділ 5. МАНДРІВНИЙ ВОЯК

— Добре, що ми не заховалися за ожинові корчі, — зітхнув Прунслик. — Це ж нас могли пов’язати зеленим колючим дротом.

— Уже не довго мучитись, — гавкнув Кудлош.

— Ну, це ми ще побачимо, — не здавався Пинтя, мудруючи, що б такого вигадати у цій безнадійній ситуації. Але в голову нічого не приходило. Чи, бува, не дати якусь святу обітницю у разі несподіваного визволення? Тільки — яку?

— Першим умреш ти! — торкнувся лицар списом Прунсликового довгого носа, і в