Читати книгу - "Літак підбито над ціллю"

полетів наздоганяти товаришів. Лейтенант Карлов лишився сам у безлюдному білому Сальському степу.

Решта льотчиків з групи Бахтіна без особливих пригод повернулася на свій аеродром.

Коли літак ведучого зарулив на стоянку, до нього під’їхав новенький вілліс. Бахтін скочив з крила на землю і доповів командирові дивізії;

— Товаришу полковник! Завданйя виконане. Сержанта Долаберідзе після третього заходу ніхто не бачив. Мабуть, збитий над ціллю. Лейтенант Карлов на підбитому літаку зробив посадку в степу за двадцять кілометрів на північ од міста Сальська. — Бахтін розкрив планшет. — Ось тут, — показав він на карті. — Мордовцев хотів сісти, щоб забрати його, але я заборонив. Там дуже глибокий сніг. — І ніби міркуючи вголос, Бахтін додав: — От якби літак на лижах послати.

Командир дивізії, схиливши голову, повільно сказав:

— Тільки позавчора Карлову орден вручив… А Долаберідзе сьогодні ввечері вручати збирались…

— Дозвольте мені по Карлова злітати, — звернувся Мордовцев до командира дивізії. — ПО-2 на лижах, я легко сяду на сніг і заберу Карлова.

— Та вас зіб’ють. Ви навіть долетіти туди не зможете, — заперечив Рубанов.

— Не така легка справа збити мене на тій дзизі. Я на ній такі віражі роблю, що жоден месер не влучить. Дозвольте! — стояв на своєму Мордовцев.

— Товаришу полковник! Справді, на ПО-2 він літає, мов акробат. Може, рискнемо, — підтримав льотчика командир полку.

— Та чи знаєте ви, що таке риск? — розсердився Рубанов. — Рискують, коли сподіваються хоч вісімдесят процентів успіху, а решта двадцять під сумнівом… А у вас виходить навпаки. Це вже не риск, а головотяпство. — І трохи лагідніше додав: — Не маю права жертвувати ще одним льотчиком… Карлова не врятуєте, а самі загинете!

Та в останніх словах командира дивізії не відчувалося впевненості. Льотчикам здалося, що Рубанов вагається, що, зваживши всі «за» і «проти», він таки дозволить Мордовцеву летіти по Карлова.

І справді, рвучко повернувшись до командира полку, Рубанов сказав:

— Ємельянов, негайно готуйте ПО-2 і подзвоніть командирові корпусу. Попросіть у нього від мого імені дозволу на виліт Мордовцева.

Навколо полегшено зітхнули.

Коли Ємельянов уже біг до КП, командир дивізії спитав у Бахтіна:

— А яке становище на Сальському аеродромі? Скільки «Юнкерсів» знищили?

— Літаків двадцять спалили та з десятеро пошкодили, — невпевнено відповів Бахтін.

— Там ніколи було рахувати! П’ять заходів зробили… Навколо все палало… — навперебій заговорили льотчики.

Діждавшись, поки всі змовкли, Бахтін спокійно повторив:

— Що двадцять літаків знищили — це напевно. А може, й трохи більше.

Хоробрі, скромні льотчики! Вони не знали, що в цю мить командуючий німецькою транспортною авіацією, яка входила до складу восьмого авіаційного корпусу, полковник Ферстер сидів заціпенілий у своєму кабінеті, йому тільки-но доповіли, що на Сальському аеродромі внаслідок удару радянських штурмовиків знищено сімдесят два транспортних літаки і майже половина екіпажів вибула з строю. «Майн гот», — повторював він, не знаючи, як повідомити в Берлін про те, що постачання оточеної армії Паулюса за допомогою авіації ще більше ускладнилось. Це завдання він одержав особисто від Герінга і тепер боявся гніву свого всемогутнього шефа. Ферстер проклинав радянські штурмовики, проклинав величезну незрозумілу країну і цих росіян, які завдавали таких дошкульних ударів саме тоді, коли за всіма відомими з підручників правилами ведення війни вони давно мали капітулювати.

Рубаноз висловив подяку льотчикам, які повернулися з операції.

— Вітаю з успіхом, — потиснув він Бахтіну руку. — їдьте до штабу авіаційного корпусу. Там вас чекає командуючий Сталінградським фронтом. Він прислав по вас свій вілліс.

Здивований капітан сів у машину, а льотчики пішли на командний пункт готуватися до наступного бойового вильоту.

У штабі корпусу черговий провів Бахтіна до кабінету, де над великим столом, на якому лежала розгорнута карта, схилилися два генерали. Це були командуючий Сталінградським фронтом генерал-полковник Єременко і командир авіаційного корпусу генерал-майор авіації теж Єременко.

Бахтін докладно розповів командуючому про успішні дії своєї групи. Генерал-полковник Єременко похвалив капітана і привітав його з призначенням на посаду командира штурмового авіаційного полку тієї самої дивізії.

Задзеленчав телефон. Генерал-майор Єременко зняв трубку. З розмови Бахтін зрозумів, що дзвонить командир дивізії.

«Невже не дозволили?» — занепокоєно прислухався він до слів генерал-майора.

— Я так і сказав Ємельянову, що на ПО-2 нема чого летіти. Адже лижами обладнана ціла ланка бойових лі-таків-виниіцувачів. Хай вони і летять. До того ж старший лейтенант Жуковський та його ведений самі попросили дозволу летіти по Карлова. Думаю, що вони вже вилетіли. — Поклавши трубку, генерал посміхнувся: — От друзі. Мало не всі просяться летіти по Карлова.

Певний, що Георгія незабаром привезуть, Бахтін поїхав на аеродром.

Біля командного пункту юрмилися льотчики і меха ніки. Щоразу, почувши гул літаків, усі вони підводили голови і довго вдивлялися в далечінь.

— Ні, не вони! — кидав хтось.

Тоді знову починалася розмова. Кожен висловлював свої здогади: хто сідатиме, щоб узяти Карлова, — Жуковський чи його ведений — на який аеродром вони прилетять. Щохвилини поглядаючи на годинники, льотчики напружено прислухалися до звуків, які долітали з неба і були зрозумілі тільки їм.

У землянці командного пункту, куди пішов Бахтін, теж відчувалося тривожне чекання. Розмовляли майже пошепки. Командир полку сидів біля телефонного апарата. Кожні три-чотири хвилини він брав трубку і крутив ручку польового телефону.

— Алло!