Читати книгу - "Тінь Каравели"

А втім, це не псувало наших вечорів. Це було схоже на гру. Та й у самих словах «норд-вест», «бейдевінд», «фор-марсель» звучав відгомін дивовижних морських історій. Це були слова з синьої і білої пісні моря.

Ми зрозуміли тоді: нам потрібні не просто книжки про острови і таємниці. Потрібні такі вечори. Вечори з вогнем, що гуготить у грубці, і розмовами про маяки й коралові рифи. Зі кружалками картоплі, які ми смажили на залізній смужці біля дверцят грубки. Дзвінко стріляли дрібки солі, на кружалках з'являлися коричневі бульбашки. Потім ці кружалка хрумкотіли в роті, мов печиво, і були смачніші від усього на світі.

У ті дні все складалося якось вдало. Зникла тривога про батька: його частину вивели з боїв, і вона стояла в тихому містечку з довгою неросійською назвою. Відступив голод — мати одержала якісь додаткові талони на борошно. Не за горами була й весна, а всі знали, що весна принесе перемогу. Навіть у школі мені щастило: я одержав дві четвірки з письма. Але запам'яталися перш за все не дні, а щасливі вечори, зігріті вогником дружби, що починалася.

Правда, спершу їх псувала Тетяна. Взяла таку моду: прийде з технікуму, просуне в двері голову й медовим голосом починає допит:

— Владику, а уроки ти зробив? Усі? І з письма? А що додому задали? А які оцінки в школі? А що сказала Антоніна Петрівна?

Ці розмови набридали мені, як вариво з мороженої капусти. Мене від них нудило. Я навіть пробував скрипіти зубами, але скрипу не виходило, тільки зубам було боляче. І якось урвався терпець.

Я сказав, що це свинство. «Так-так! І неабияке, а величезне свинство. Ні, я правильно добираю виразів! Як же ще можна висловлюватися, коли тобі кожного вечора псують настрій?.. Ну й скаржся! Хоч директору школи! Щовечора одне й те ж!.. Кашалотові в горлянку таку турботу!.. Тільки спробуй! Думаєш, ти одна вмієш ременем розмахувати?.. Тисяча чортів і один грот-марсель з двома рифами!.. Хтось би вже інший казав про уроки! Не той, у кого «хвости» з креслення!.. Так, знаю, що таке «хвости», ще гірше від двійок! Про ці «хвости» і кажу, так! А ти думала про інші? Можна й про інші: ще «хвостами» називаються ті, хто за кимось вештається по п'ятах! Наприклад, той курсант з піхотного училища, чи Олекса Солодовников, чи… Ага, не моя справа? А тобі в мої можна втручатися?.. Ти ба, старша! Зате дурніша!.. І не прийду, ночуватиму у Павлика. Тобі ж і влетить від матері!.. Силоньки не вистачить!.. А от так і смію! Подумаєш! Велика, а плаче…»

Що й казати, скандал був не менше восьми балів, але я вистояв у цій бурі. Я переміг.

Відтоді ніхто не заважав нам. Вечір спливав за вечором. Вони пролітали ніби в тіні великих вітрил, на яких танцювали відблиски вогню. Що це було? Спалахи гарматних залпів? Відблиски полум'я вулканів? Мерехтіння таємничих берегових вогнищ? Ледь збиралися сутінки, як білі вітрила переносили нас у синю країну бур і відкрить. І ми жили: в цій країні, поки з вулиці не чувся стукіт у двері. Довгожданий стукіт.

Так, незважаючи на радості хорошого вечора, очікування цього стуку весь час жило в мені. Воно пробивалося крізь книжкові тривоги, небезпеки і таємниці.

Відчиняв двері завжди Павлик. Він обертався, і я запитував, завмираючи:

— Чия мати прийшла?

— Твоя, — зітхав він.

Я зривався і вилітав на кухню.

Не судіть надто. Навіть справжні суворі капітани ставали маленькими в ті хвилини, коли їм доводилося зустрічати матір. Можна зрозуміти нас, хлопчаків, що росли без батьків. Мама — це було все. Мамине повернення з роботи — це була радість, про яку думали з ранку. Нехай вибачать мені вітрила й пасати, що в цю щасливу мить я забував про них. Я притискався до материного пальта, обсипаного бісером талого снігу, і мати казала завжди одне й те ж:

— Ох, Владику! Ох, і навіжена ж ти людина! Я геть крижана, ти застудишся насмерть.

І я, худий семирічний мальок з ниючими від ревматизму суглобами, завжди відповідав:

— Я? Застуджусь? Я загартований, як тисяча айсбергів!

Потім ми йшли з кухні в наш крихітний передпокій, і я допомагав матері роздягатися, поки Тетяна одноманітно ябедничала на мене.

Потім ми сідали пити чай з сахарином і кликали Павлика, тому що його мати приходила ще пізніше.

Після чаю у мене починали злипатися повіки. Невідомо, як я опинявся у ліжку. Мені снилися кораблі й скелі, об які з рівномірним гуркотом розбивалися біло-сині хвилі.

Я прокидався від цього гуркоту.

— Мамо, що це?

— Спи, маленький, — втішала вона. — Це радіо. Салют у Москві. Наші взяли ще одне німецьке місто…

Карта і каравела з'явилися у нас майже одночасно. Карта — на добу раніше.

Того дня я сидів удома, бо вранці старанно удав, що в мене жахливий кашель. Тетяна вибухнула довгою промовою, звинувачуючи мене в лінощах і обмані, але мати зітхнула і Дозволила в школу не ходити.

Отже, я ледарцював і пропустив важливу подію, яка сталася в школі.

В належний час повернувся з уроків Павлик. Оповитий морозяною хмарою, він ввалився на кухню і втягнув за собою тонкі жердини, обмотані брудним папером і марлею. Валянки його гримотіли, як відра. З них сипалися крижинки. Павлик хвицнув однією ногою, другою, і валянки зі стукотом розлетілися по кутках.

Я мовчки кліпав очима.

Павлик тим часом гордо підняв жердини, струснув їх, і переді мною з тріском розгорнулася карта півкуль. Зі стриманим торжеством Павлик виголосив:

— О! Бачив?