Читати книгу - "Вибрані твори в двох томах. Том I"

пильно стежать за станціями. Тільки де збереться два-три ешелони, так і починають бомбити.

Чоловік з тридцять не потрапили до вагонів. Серед них і Ва-лерик з батьком.

А коли зажеврів обрій, люди знову були вже в дорозі.

Ох, і важка ж та дорога в невідоме! Ідеш та й ідеш, ковтаєш суху й гірку пилюку, б'єш задерев'янілі ноги, умиваєшся солоним потом, а коли й куди прийдеш — хто знає?..

А тут іще й південні херсонські степи почались. Які ж вони сухі та гарячі! Хоч ще тільки початок липня, а вже вигоріло все на них і посіріло. Сонце пече немилосердно. Ллє спекоту сиве, без жодної хмаринки, небо. Німо стоять ріденькі трави й невисокі хліба. Навіть цвіркунів та жайворонків і тих не чути. Все живе придавила спека.

Але налетить суховій, жбурне сірою колючою пилюкою, закрутить нею, понесе по степу, ламаючи сухі трави та убогі безбарвні квіти. І тоді — заплющуй очі, затуляй рукавами чи полою піджака обличчя, стій і жди, поки пересвистить вітер та знову замре, засне вся оця убога природа, придавлена гарячим сонцем.

І хоч би де якесь деревце з тінню. Хоч би маленький струмочок. Ні, цього й не питай у херсонських та північнокримських степах! Ковтай собі пилюку, умивайся потом та облизуй пересохлі, шерхлі губи. Тобі навіть балакати не хочеться, бо й голосу не видобудеш без зусилля.

Та й про що балакати?..

Про те, що оця клята війна підняла з своїх місць мільйони людей та розжбурляла по всіх усюдах? Так уже говорено про це й переговорено. Кожне слово слізьми полите… Чи знову й знову запитувати одне в одного, чому наші війська відходять, залишаючи міста і села? Так ніхто ж не може відповісти на це.

Лишилося тільки вірити. Вірити в те, що цей відступ триватиме недовго, що наші війська врешті-решт зупиняться на якомусь рубежі, дадуть бій лютому ворогові, розгромлять його дощенту і поженуть рештки геть з нашої землі.

Вірить в це і Валерик. Хоч і йде оце в невідомі краї, хоч і тяжко йому на серці, а вірить! Он, бач, і той моряк, Аркадій Журавльов, сказав, що ми все одно переможемо. Поживи, каже, в Криму, поїж персиків та лимонів…

Як то воно буде в тому Криму? Де жити доведеться?.. Тато надіється на якогось родича в Бахчисараї, брат двоюрідний, чи що, ніколи раніше Валерик про нього не чув. Ну що ж, хай і так…

І Валерик на якийсь час забуває про війну та починає мріяти про Крим і Бахчисарай. Мабуть, справді красиво там. Недарма ж туди влітку всі відпочивати рвуться. Гори, море!… Буде потім що хлопцям розказувати…

А в батька свої думки. Видно, важкі вони й болючі, бо вириваються протяжним зітханням:

— Ех… Взяв би оце і я гвинтівку, та ба…

Він не доказує до кінця.

Валерик знає, що його тата не можуть взяти в армію. Він повернувся з фінської війни з роздробленим лівим плечем, так що чогось важкого навіть підняти не може. Через те й шевцювати став. Ця робота вимагає не сили, а вміння. А тато — умілий швець. Уже як пошиє черевики або чоботи, то замовник не нахвалиться…

* * *

З кожним днем гурт ставав меншим.

Одні по дорозі знаходили родичів та знайомих і залишалися в них. Інші влаштовувались на роботу на заводах і в колгоспах. Брали охоче, бо молодь пішла в армію, робочих рук не вистачало. І взагалі люди без зайвих розмов давали притулок — війна зріднила всіх.

Міг би вже десь влаштуватися й Валериків батько, але в нього була мета — дістатися до Бахчисарая.

А йти ставало дедалі важче. Що — перетомилися, а тут ще й друга біда — з грошей вибились. На евакопунктах дають стільки їсти, що цілоденного пайка ледве на один раз вистачає. Та й то — іржавий оселедець та кусень чорного хліба. А щоб купити щось, то добре вивертай кишені, — за буханець хліба півтораста карбованців правлять. А їхні кишені вже порожні.

У Джанкої вирішили виміняти хліба за нову батькову сорочку, яку він беріг на свята. Давали за сорочку дуже мало хліба, та що поробиш? Бери, скільки дають.

Тут, у Джанкої, знову зібрався чималий гурт евакуйованих. Ширилася чутка, що увечері до Севастополя піде товарняк.

— Спробуємо й ми вчепитися, Валерику, — сказав батько. Швидко темніло.

Станція вогнів не засвічувала. Люди снували в темряві, як привиди. В темряві маневрували й паровози, брязкаючи буферами.

Десь опівночі підігнали состав.

І вже тоді, як люди почали заповнювати вагони, тривожно завила сирена. Чорне небо розтяли довгі блискучі мечі прожекторів. Вони сходились і розходились у різні боки, шукаючи ворожі літаки. Перетомлені люди не розбігалися, а ховались під вагонами, тиснулися до стін залізничних будівель. Кожне боялося відстати од ешелону.

Нікуди не побігли й Валерик з батьком. Виглядали з-під коліс угору і тулилися одне до одного, щоб не було так страшно.

— Мабуть, полетіли мимо, — висловив припущення батько, бачачи, що прожектори марно шастають по небу і ловлять тільки поодинокі хмаринки, схожі на шматочки прозорого серпанку.

Але в цю мить Валерик закричав:

— Он він!.. Он, дивись!..

У схрещенні двох вогняних мечів вони побачили невеликий блискучий літак. Він нічим не нагадував тих чорнохрестих велетенських коршаків, які їх бомбили та обстрілювали. Такий собі маленький літачок, що прямує кудись своїм курсом.

Але цей літачок, схожий на метелика з прозорими крильцями, поводився досить дивно. Він раптом шугонув донизу, потім стрибнув убік, намагаючись вирватися з яскравого світла прожекторів. Та втекти йому не вдавалось.