Читати книгу - "Варвар у саду"

був жіночним, сповненим азіатської грації та легкості. Насправді у практиці існували численні поєднання, а суперечності значно меншою мірою наголошені, ніж того б хотілося класифікаторам.

Три храми Пестума уособлюють три епохи дорійського стилю. Базиліка репрезентує архаїчний період, Деметріон — перехідний, Геріон є блискучим зразком зрілого доризму. Бодай тому варто їх відвідати, як один із найважливіших і найбільш повчальних ансамблів античної архітектури.

Полудень: асфоделі, кипариси, олеандри нерухоміють. Парка тиша, прошита цвіркунами. Від землі до неба безперервно куряться жертовні пахощі. Я сиджу всередині храму і спостерігаю за мандрівкою тіні. Це не випадкове, меланхолійне бурлакування чорноти, а точний рух ліній, які перетинаються під прямим кутом. Це наштовхує на думку про солярне походження грецької архітектури.

Більш ніж імовірно, що грецькі архітектори володіли мистецтвом обмірів за допомогою тіні. Напрямок північ-південь визначала найкоротша тінь, яку відкидає сонце в зеніті. Тоді йшлося про те, як віднайти спосіб накреслити перпендикуляр до такої тіні, а отже, показати принциповий напрямок, священну орієнтацію: схід-захід.

Легенда приписує цей винахід Піфагорові, а вагомість відкриття підкреслює жертва зі ста волів, яких забили, щоб вшанувати вченого. Розв’язання було геніально просте. Трикутник зі сторонами довжиною у 3, 4, 5 є прямокутним трикутником і має також ту властивість, що сума квадратів двох менших сторін дорівнює квадратові найдовшої сторони. Це теоретичне твердження, яким досі морочать учнів у школах, мало колосальні практичні наслідки. Адже з нього випливало, що коли архітектор має шнур із трьома вузлами, які відповідають пропорції 3, 4, 5, і якщо він розтягне його між трьома точками у той спосіб, що АС буде тінню північ-південь, то одразу отримає напрямок схід-захід за допомогою відрізка AB. Користуючись цим трикутником, який називають піфагорійським, визначали висоту й розміщення колон.

Дуже важливим був той факт, що згаданий трикутник, сказати б, упав із неба, а отже, мав певні космічні якості. Будівничі дорійських храмів дбали радше не про красу, а про висловлення світового ладу засобами каменю. Вони були пророками Логоса, рівними Гераклітові й Парменідові.

Витоки дорійського стилю неясні. Архітектор імператора Августа Вітрувій, спираючись, мабуть, на грецьку традицію, повідомляє про казкове походження цього стилю, яке сягає легендарного Дора, сина Елліна та німфи Фтіади, котрий панував колись над Ахайєю та всім Пелопоннесом. Перші будівничі, як каже римський архітектор, не знали правильних пропорцій і «намагалися відшукати такі правила, за якими збудовані колони могли б втримати тягар і зажити слави гарних». Вони виміряли слід чоловічої стопи і порівняли його з висотою чоловіка. Переконавшись, що стопа становить шосту частину висоти чоловіка, стародавні архітектори застосували той сам принцип до колони, включно з капітеллю. Таким чином, дорійська колона почала віддзеркалювати в архітектурі силу й красу чоловічого тіла.

Нападники з півночі, дорійці, мабуть, запозичили досвід тих, кого завоювали: мікенців і крітян. На зміну популярному словосполученню «грецьке диво», завдяки поглибленню наших знань прийшли пошуки щаблів еволюції, багатовікових сутичок і впливів. Більш ніж правдоподібно, що дорійський храм, принаймні у своєму принциповому плані, походить від центральної зали мікенського палацу, яку називали мегароном. З іншого боку, це результат перенесення на інший матеріал кількох століть осягнень у дерев’яному будівництві, про що свідчить така архітектурна деталь, як тригліф — різьблене у минулому вивершення стропильної балки. Звичайно, дерев’яні пам’ятки загинули, і щонайменше три століття експериментів зникли нам з-перед очей.

Велика епоха кам’яного будівництва від початку VII століття до нашої ери могла розвинутися лише завдяки змінам суспільної та економічної структур. Грецький поліс населяли не лише багаті купці та власники навколишніх ланів, але й зубожілі маси та раби. Саме вони переважно працювали у каменоломнях. За аналогією з описами умов праці у копальнях золота й срібла в Єгипті та Іспанії можна відтворити образ, який дуже нагадує табори примусової праці. Англійський учений пише, що «необхідно, аби ми пам’ятали про кров і сльози, пролиті над сировиною грецького мистецтва». Зауважено, що саме ці реалії наштовхнули на уявлення про цей і потойбічний світи, про платонівську печеру, Тартар і простори ясного неба, де душі, визволені від тіла, осягають благословенний спокій.

Камінь був не лише матеріалом, а й мав символічне значення, був об’єктом поклоніння та предметом для ворожби. Поміж ним і людиною існував тісний зв’язок. Згідно з прометеївською легендою, каміння пов’язували з людьми узи спорідненості. Воно навіть зберігало запах людського тіла. Людина й камінь репрезентують дві космічні сили, два рухи: додолу і вгору. Дикий камінь спадає з неба, проте, зазнавши обробки архітектора, страждань числа і міри, він возноситься до оселі богів.

Наступний орфічний текст не залишає щодо цього жодних сумнівів. Він поетично прекрасний, отож його варто процитувати:

Сонце дало йому камінь промовистий і правдивий отож люди назвали його істотою гір Він був твердий сильний чорний і густий з усіх боків помережаний жилками, що нагадували зморшки Тоді він обмив мудрий камінь у живому джерелі одягнув у чисту ряднину годував як малу дитину складав йому жертви як богові Могутніми гімнами вдихнув у нього життя Відтак запалив лампу у власному чистому домі гойдав його у раменах і підносив угору подібно до матері яка тримає в обіймах сина Той хто запрагне почути волання бога нехай вчинить те ж само запитай його про прийдешнє