Читати книгу - "Шлях Богомола. Імператор повені [Романи]"

Богомола пролилася на інших наречених і жриць, — зміркувала Арата, — а я йому не сподобалась… О милосердна богине, що ж тепер буде зі мною?»

Її затерплими долонями, що спирались на кам’яні плити підлоги, пробігла кусюча хвилька, немов під ними виросли кришталики солі. Спазм здавив горло.

Звуки, що линули з невидимої хмари, раптом зникли.

Повітря зрушилось, немов у святилище залетів нічний вітерець. Згущення сили відступили, темний простір розімкнувся. Десь високо, під самою верщиною храмового склепіння зашаруділи крила кажанів. Чиясь нестерпно важка присутність залишила храм, повернулася до свого правічного лігва.

За мить перед ідолом Марани спалахнуло світло. Смолоскип горів дивним зеленим полум’ям, світло якого стікало золотими віями богині, немов гаряче жертовне масло. Арата відчула різкий запах настою з кошачого кореня[17].

— Ти посвячена дружина Великого Богомола! Вшануй богиню, що довірила тобі свого сина! — промовили над нею.

«Хто дружина? Я?» — Тіло Арати випередило її розгублений розум і підвелось з колін.

Не знайома їй жриця у червоному вбранні простягнула Араті жертовну чашу-пуруг, наповнену темною рідиною. За формою пуруг нагадувала квітку шафрану й мала вісім пелюстків, помальованих у бірюзове. На кожному з них накреслили імена богів.

«Посвячена! Він обрав мене!» — щось тепле підкотилось до горла Арати, вона зусиллям волі змусила вологу завмерти в кутиках очей. Дрож пройшов її тілом, що раптом відчуло вологий холод підземелля. Золоте обличчя нічної аватари Триликої мружилось в обіцяючому зеленому світлі і чекало на шанування.

І не було марним це очікування.

2

[року вісімсот шістдесят першого за ромейсъким численням, у чотириста вісімдесят сьоме літо від смерті готського короля Германаріка Старого, у сто сорок четверте літо від повної загибелі війська і флоту Халіфата під Константинополем, у сорок друге літо по виступу Людевіта Хорвата проти франків, наступного року після нападу Русі на Царгород]

2.1

Казали, що на початку часів Біле плем’я складалося з трьох родів. Рід Ведмедя згинув разом із половиною світу в готських війнах, вижило два. Так залишилось й тоді, коли, після походу арабів на Хазарію, Чорне плем’я покинуло рідні береги Танаїсу й рушило на захід Сонця. Від того часу владний стіл племені тримали воєводи з роду Тура. З роду Куни, натомість, обирали найстаршого жерця-могитича, званого Волхом.

Але сталося так, що у кривавій битві при Трояновому городищі загинув князь з ближньою своєю дружиною та трьома синами. З чоловіків-туричів залишились самі лише дітваки та негодящі. Удови дружинників злягалися з ними заради продовження роду й зачали нових туричів, але владну першість було втрачено. Князем обрали найдужчого воєводу з куничів — Чоломира. Його народила чорноока спритниця від приблудного варяга. Свіжа кров далася взнаки, Чоломир був знаним на всю Хорсову землю богатирем та одноборцем. Та й у справах розуму не пас задніх. Він, порадившись з Волхом, повів роди на захід. Туди, де вже знайшли тверде пробування дальні родичі — хорвати Чорного племені.

Західні ліси виявилися багатими на дичину, але не надто привітними. Місцева людність, хоча й миршава, вміла робити засідки та влучно пускати стріли з дерев. Річки, що текли з Карпат, загрожували повенями та раптовою зміною русел. Здоровенні хижі ведмеді не боялися навіть залізної зброї. Йти до захищених засіками гірських перевалів Чоломир не ризикнув. Він наказав будувати городища на скелястих пагорбах, вивітрені пасма яких тягнулися з півночі на південь у двох денних переходах від східних Карпатських відрогів. Сіра земля біля тих пагорбів була не кращого вибору, але пишні ліси додавали до куцих врожаїв.

У рік, сонце котрого народилося після нападу Русі на Ромейське царство, в обох родах одночасно досягло шлюбного віку багато вродливих дівчат. Серед десятків справжніх красунь було й кілька таких, про яких казали, що ними не знехтував би ані халіф у Багдаді, ані верховний каган в Ітилі. Про ромейського імператора мова не йшла лише тому, що той, як відали, бажав не жінок, а кремезних чоловіків.

Такого навального пришестя вроди не пам’ятали навіть столітні відьми. Хлопці і зрілі мужі погано спали від сподівань, але могитичів турбувало інше. Давня мудрість, приступна навіть смердам, нагадувала: найвродливіші дівчата визрівають не для своїх, а для нахабних зайд та завойовників. А ще цього річного кола збігало сім заповіданих років від часу пророцтва, почутого могитичем Лобасом, що став тепер Волхом, у Пековому капищі.

Пророцтво це вважали небуденним хоча б тому, що після завіту з Пеком ніхто вже не зміг знайти ані того капища, ані лісової гори, на якому воно стояло. Сам Волх і влітку, і зимової доби, коли (подейкують знаючі люди) магія святих дерев згасає, марно шукав у чар-лісі гору з кам’яним богом і землянкою-божницею. Місце не давалося людям. Пек також не озивався у свіжих капищах й не посилав знаків. Кожного року йому приносили обумовлені жертви, й кожного року біда оминала плем’я. Плата за мирне життя не здавалась надмірною. Віддавали кого не шкода. Невибагливий божок приймав негарних — й навіть рудих та в рясному ластовинні — юних куниць й не бридився тими молодими туричами, котрим явно бракувало клепки. Приймав і зберігав мир.

Волха, колишнього Лобаса, стали позаочі називати Пекичем.

У сутінках щедрого на сонце та дощі літа, коли під городищами тривали обжинки, князь Чоломир запросив Волха Пекича до стольної світлиці. Той, кого за молодих років звали Лобасом, прийшов до княжого порогу у хламиді з нашитими срібними сваргами, спираючись на посох з золотим яструбом на верхівці. Княжі наложниці зустріли жерця з покорою, вимили йому ноги