Читати книгу - "Діти підземелля"

відразу ж біг через болото на гору, до каплиці, заздалегідь наповнивши кишені яблуками, які міг рвати в саду без заборони, та ласощами, які завжди зберігав для своїх нових друзів.

Валек, що взагалі був дуже солідний і викликав у мене повагу своїми манерами дорослої людини, приймав ці подарунки просто і здебільшого відкладав куди-небудь, зберігаючи для сестри, а Маруся щоразу плескала в долоні, і очі її блищали щирим захватом; бліде личко дівчинки зашарювалося, вона сміялася, і цей сміх нашої маленької приятельки лунав у наших серцях нагородою за цукерки, які ми жертвували на її користь.

Це було бліде, крихітне створіння, схоже на квітку, що зросла без променів сонця. Хоч їй було вже чотири роки, проте вона ходила ще погано, непевно ступаючи кривими ніжками, і хиталася, як билинка; руки її були тонкі й прозорі, голівка похитувалася на тонкій шиї, як голівка польового дзвіночка, але очі дивилися інколи так не по-дитячому сумно і усмішка так нагадувала мені мою матір в останні дні її життя, коли вона, бувало, сиділа біля відчиненого вікна і вітер ворушив її біляве волосся, – що мені ставало сумно, і сльози підступали до очей.

Я мимоволі порівнював її з моєю сестрою: вони були одного віку, але моя Соня була кругленька, як пампушка, і пружна, як м'ячик. Вона так жваво бігала, коли, бувало, розгуляється, так дзвінко сміялася, на ній завжди були такі красиві плаття, а в темні коси її щодня служниця вплітала червону стрічку.

А моя маленька приятелька майже ніколи не бігала і сміялася дуже рідко; коли ж сміялася, то сміх її бринів, як малесенький срібний дзвіночок, якого за десять кроків уже не було чутно. Плаття у неї було брудне й старе, в косі не було стрічок, але волосся у неї було довше й розкішніше, ніж у Соні, і Валек, на мій подив, дуже майстерно вмів його заплітати, що й робив кожного ранку.

Я був великий розбишака. "У цього малого, – говорили про мене старші,– руки й ноги налиті ртуттю"; цьому я й сам вірив, хоч не уявляв собі ясно, хто та яким способом проробив наді мною цю операцію. У перші ж дні я вніс жвавість і в товариство моїх нових знайомих. Навряд чи луна старої каплиці будь-коли повторювала такі голосні вигуки, як у той час, коли я намагався розворушити й захопити своїми іграми Валека й Марусю. Проте це вдавалося погано. Валек серйозно дивився на мене й на дівчинку, і якось, коли я примушував її бігати зі мною наввипередки, він сказав:

– Не треба, вона зараз заплаче.

Справді, коли я розворушив її і примусив бігати, Маруся, зачувши мої кроки за собою, раптом повернулася до мене, підвівши рученята над голівкою, начебто для захисту, подивилася на мене безпорадним, як піймана пташка, поглядом і голосно заплакала.

Я зовсім розгубився.

– От бачиш, – сказав Валек, – вона не любить гратися.

Він посадив її на траві, нарвав квітів і кинув їй. Вона перестала плакати і, перебираючи рослинки, щось говорила, звертаючись до золотистих жовтців, і підносила до губ сині дзвіночки. Я теж принишкнув і ліг поруч дівчинки.

– Чому вона така? – спитав я нарешті, вказуючи очима на Марусю.

– Невесела? – перепитав Валек і потім сказав тоном цілком переконаної людини: – А це, бачиш, від сірого каменю…

– Та-ак, – повторила дівчинка, як слаба луна, – це від сірого каменю.

– Від якого сірого каменю? – перепитав я не розуміючи.

– Сірий камінь висмоктав з неї життя, – пояснив знову Валек, дивлячись, як і раніше, у небо. – Так каже Тибурцій. Тибурцій добре знає.

– Та-ак, – знову відгукнулася тихою луною дівчинка. – Тибурцій усе знає.

Я нічого не розумів у цих загадкових словах, які Валек повторював за Тибурцієм, проте переконання Валека, що Тибурцій все знав, вплинуло на мене. Я підвівся на лікті і глянув на Марусю. Вона сиділа так, як посадив її Валек, і так само перебирала квіти; рухи її тонких рук були повільні; глибокі сині очі виділялися на блідому обличчі, довгі вії були сплющені. Коли я дивився на цю крихітну сумну постать, мені стало ясно, що в словах Тибурція, хоч я й не розумів їхнього значення, – багато гіркої правди. Безперечно, хтось висмоктує життя з цієї дивної дівчинки, що плаче тоді, коли інші на її місці сміються. Але як же може зробити це сірий камінь?

Це було для мене загадкою, страшнішою за всі примари старого замку. Хоч і жахливі були турки, які конали під землею, та все ж від них віяло старою казкою. А тут щось невідомо страшне було в наявності. Щось безформне, невблаганне, тверде й жорстоке, як камінь, схилялось над маленькою голівкою, висмоктуючи з неї рум'янці, блиск очей та жвавість рухів. "Напевне, це буває вночі", – думав я, і почуття жалю боляче стискало мені серце.

Під впливом цього почуття я теж зменшив свою жвавість. Пристосовуючись до тихої солідності нашої дами, ми вдвох з Валеком, посадивши її десь на траві, збирали для неї квіти, різнокольорові камінці, ловили метеликів, іноді робили з цеглин пастки для горобців. Іноді ж, розлігшись біля неї на траві, дивилися в небо, як пливуть хмари високо над кошлатим дахом каплиці, розповідали Марусі казки або розмовляли.

Ці розмови з кожним днем зміцнювали нашу з Валеком дружбу, що росла, незважаючи на різку протилежність наших характерів. Моя поривчаста жвавість була зовсім протилежною його сумній солідності, і він викликав мою пошану своїм незалежним тоном, яким говорив