Читати книгу - "Браслет із знаком лева"

а на шматку руди. Отака малесенька, зовсім нічого не значуща репліка. Руда! Магічне слово, котре, якщо усе добряче обсмоктати, може дати такий поштовх для розширення сировинних ринків індустрії, що дасть стабільний прибуток не одному розумному підприємцю. Стефан збирав увесь фактаж про наявні види руди серед корисних копалин Австралії. Це для початку, а потім…

У своєму кабінеті висмоктує з комп’ютера інформацію, добуває цифри, аналізує їх, співставляє і, що найцінніше, уміє робити логічні та перспективні висновки. Пропозиції теж будуть, звичайно, якщо клієнт заплатить. А йому тепер платили щедро: дорога до Мельбурна і назад, п’ятизіркові готелі плюс добові витрати, і, звичайно, непередбачені…

У двері кабінету пошкребло. Із задоволенням відірвався від комп’ютера, давно вже кортіло запалити цигарку і випити доброї кави. Сподівався, що і цього разу її приготує Ева. Ох, ця Ева… Вона зовсім не така, як Ганка. Тут Стефан відчуває кожну кісточку, кожну звилинку її в’юнкого тіла. Цілком інша тональність…

— Прошу, заходьте, — потягнувся Стефан, розминаючи плечі.

До кабінету з горнятком духмяної кави на маленькій таці й справді увійшла Ева. Зрештою, ніхто більше не шкреботів так у двері довгими нігтями, крім неї. Навіть не повертаючись, Стефан підклав руки під голову і заплющив очі, бо аромат добре запареного «Pedros» таки збуджував.

Ева без слів нахилилася над столом, ставлячи горнятко на стіл. Стефан ледь-ледь розтулив вії, — такого він не може пропустити, — до нього повільно наближались гострі дівочі перса. Поставивши каву, Ева вмостилася тут же на столі, поклавши ногу на ногу. Не попросила, а простогнала:

— Пригости цигаркою…

Тембр голосу говорив про інше бажання, до того ж він диявольськи гармонував з чорним шовком кофтини, і Стефан навіть не намагався віднайти різницю між її голосом і закличним дотиком духмяної матерії.

— Ти сьогодні особливо чарівна… — Поволі (а це так гармонує із спокійними хвилями шовку), поклав руку на дівоче коліно. Виявляється, він таки вміє відчувати природу звабної тканини. Шовк — це зовсім не те, що куструбата поверхня джинсів, котру хочеться швидше зірвати і пестити шовк тіла.

Ева обдала Стефана цигарковим димом, нахилилась до обличчя, од чого майже повністю оголилися груди, і заклично повела язиком від шиї до вуст, задаючи новий темп любощам.

О, шовк, виявляється, це як вальс… Раз, два, три — і Стефан знайшов її гарячі вуста, відчув, як у заданому ритмі (а зараз це був «Віденський вальс») її язик солодко вальсує на його вустах. А в тому місці, де йде швидке па-ра-ра-рам-па-па, Ева випручалась з обіймів, загасила цигарку, відійшла до дверей, клацнула ключем і притулилась до них спиною, заплющивши очі.

Сьогодні так голосно шарудить шовк її блузки. Чому?

— … навіть англійська «Гардіан» погоджується з тобою, кохасю. — Ева поволі розстібала гудзики на кофтині (якраз у тому місці мелодії, де йде рефрен пам-па-рам-па-рам-па-па!) — А такі, як ти, допомагають збільшити тридцять перший відсоток польських дівчат, для котрих секс став важливою сферою життя. Ти не заперечуєш, любий?

Ева обвила руками шию Стефана, вмостилась на його колінах, широко розкривши стегна.

— Мені так сумно буде без тебе…

Шовк її кофтини, довжелезних ніг (на дотик однакове!) тепер вигойдуються повільними, але такими могутніми хвилями. А він, Перун (який могутній бог!)у владно пронизує блискавкою чорну хмарку, з якої зцер-р-р шовк білої пелени, і пір-р-р-нає, занур-р-р-юється у шквал хвиль разом з віденським вальсом і стовідсотково переконаний, що міг би заради Еви послати під три чорти відрядження до Мельбурна.

… Па-па-рам-па-рам-па-па…

4

Лише замолоду вдається маневрувати своїми звичками, змінювати, приміряти, припасовувати їх, ставити з голови на ноги або ж навпаки. Якщо палиш — облишиш, випиваєш чарку-другу віскі, — можеш покинути, посмакувавши іншого дрінка, любиш блакитнооких блондинок — минеться, он, до тебе вже посміхається чорнява, — якщо одна звичка взаємозаміняється або ж доповнюється іншою, не менш захоплюючою і принадною. Зараз це називають аутотренінгом, за подібними теревенями криються мозкові клітини сірої речовини, котрі множаться бажанням звідати нове, не властиве тобі. І вже потім ти сам собі дивуєшся: невже це я?

Гренд Доулд у житті сам себе не раз перекроював. Хоча народився у Львові Григорієм Делковичем, однак біля сім’ї, яка у 1939-му подалася до Варшави, не всидів. З Гданська у просоченому рибою трюмі фуркнув на початку Другої світової війни до Нідерландів, де став на голландський манер Грендом Доулдом. Думав, пересидить якось, перекрутиться від концтаборів Польщі подалі, — а не вийшло. Довелося йти найманцем у вересні 1945-го товкти туземців Батавії[6], які проголосили свою незалежність. Там він удавав хороброго, напинаючи груди для чергової відзнаки, ховаючи під спітнілою сорочкою заяче биття заляканого війною єства.

У джунглях йому поталанило. Те, що перед смертю белькотів вождь туземців, благаючи дарувати життя дітям, котрі зібралися біля нього у ветхій дерев’яній церковці, повинно було належати тільки одному. У такій філософії речей вождь, очевидно, не петрав. Повірив Доулду, а той, довідавшись, де заховано скарб обвішаних хрестами аборигенів, і навіть отримавши ключ від скарбонки, не зміг ділити таємницю ні з ким. Витлумив з вогнемета усіх…

Це ж ясно, як білий день, — міркував Доулд. — Спробуй-но, натякни комусь, що знаєш, де заховано скарб, — до ранку не доживеш. З тебе випитають, вимордують під найстрашнішими тортурами заповітне місце, при цьому запевнятимуть у дружбі і божитимуться у порядності при розподілі скарбу. Але адреса місця, де зберігається скарбонка, стане останнім словом твого життя. Ніхто, ні з ким, ніколи не ділиться золотом!

… Як там твій індонезійський сувенір, га, старий?…

Як не перекроював себе Доулд, купуючи замість Сором’язливих білявок жагучих брюнеток, замовляючи мартіні натомість улюбленого віскі, приймаючи біле за чорне, а чорне