Читати книгу - "Люди навпроти"

ніж він. Вона взяла трубку і з кимось поговорила. Після розмови її обличчя змінилося.

— Як ви гадаєте, а якщо надіслати офіційного листа, поклопотатися?

— Вже нічого зробити не можна, — сухо відповіла пані Амар. Замислившись, вона ніби забула про нього. Риси її обличчя враз зробилися жорсткими й негарними. — Ви не знаєте, чи забрали і його багаж?

— Про це нічого не сказали, мене навіть не вислухали!

— Чорт забирай!

— А що сталося?

— Нічого особливого. Просто ми доручили йому перевезти три чудових срібних самовари.

Аділь-бей нічого не розумів.

— Чому ви на мене так дивитесь? — утративши самовладання, закричала персіянка. — Так, три самовари! Тут вони ще трапляються, їх приховують селяни. Такий самовар можна виміняти всього за буханець хліба чи за борошно. Той дурень Фікрет нахвалявся, що може провезти в Персію срібло. Треба попередити чоловіка…

Вона пошукала поглядом свого капелюшка, але потім пригадала, що він залишився в іншій кімнаті. Помітивши так і не розібрані валізи, пані Амар, здавалося, забула про свій клопіт, обернулася до консула і взяла його руки в свої.

— Ви не ображаєтесь на мене?

— За що?

— За те, що я вас покидаю та ще й так несподівано. Але я певна, ми станемо друзями, дуже добрими друзями… — Вона нервово стискала його пальці, і цей потиск ставав дедалі наполегливішим. — Ви ж хочете цього?

Він відповів «так», хоч не мав бажання говорити щось узагалі, і в цю мить вуста персіянки вп'ялися в його.

— Тихо!.. Не треба мене проводжати…

Понуривши голову, він ввійшов на кухню й почув, як шкварчить на пательні яєчня. Соня вже надягла капелюшка, в руках вона тримала сумочку.

— Все необхідне ви знайдете в шафі. Але ні скатертин, ні серветок, ні простирадел уже немає.

— А досі вони були?

— Звичайно.

— А кому вони належали?

— Не знаю. Та їх теж можна купити в Торгсині. Я йду на обід. Коли мені повернутися?

Хіба він знав?

— А коли ви звичайно повертаєтесь?

— О третій.

Він не дивився їй в обличчя, тільки скоса стежив за її рухами.

— Скільки вам років?

— Двадцять один.

— Ви звідси родом?

— Ні, з Москви.

— Де вивчали турецьку?

Вона так само просто відповіла:

— До революції мій батько був швейцаром у турецькому посольстві. Ваша яєчня підгорить, а мені вже пора йти.

Цей обід нагадав йому воєнні часи, тільки ж атмосфера була наче не воєнна… Самотньо сидячи за маленьким білим столиком, Аділь-бей їв яєчню просто з пательні. Потім він відкрив банку рибних консервів, випив пляшку пива. Голоду консул не відчував, просто їв, аби їсти. Треба було на чомусь зупинити погляд, і він звів очі на зачинене вікно навпроти. Було видно, як за мусліновими фіранками блукає якась тінь чи й дві. Стояла спека, на вулиці — ані душі. Аділь-беєві хотілося чи то спати, чи то щось робити, але він не міг збагнути, що саме. Не маючи сили навіть прибрати зі столу, він так і сидів, підперши голову руками.

3

Аділь-бей із Сонею проштовхався крізь натовп людей, що стояли й сиділи на сходах, потім продерся крізь іще густіший натовп у приймальні. Людська маса, напираючи на двері в кінці коридора, немовби утворювала якусь невідому субстанцію.

Сюди, до іноземного відділу, вони приходили вже втретє. Як і в попередні рази, консул ніс чорного шкіряного портфеля, якого потім передавав секретарці.

В Аділь-бея вже виробилися деякі звички. Спочатку він, як завжди, простяг руку чоловікові в косоворотці і з поголеною головою, що сидів біля заваленого папками столу, потім ледь уклонився в бік жінки за іншим столом. День видався дуже ясний, спекотний. На побілених стінах у кімнаті висіли дерев'яні полиці. Соня сіла край столу й розгорнула серветку. Аділь-бей примостився на плетеному стільці біля вікна. Атмосфера видавалася простою й щирою.

— Спочатку запитайте його, які новини у справі того вірменина, чиє досьє я передавав їм під час минулого візиту.

Голова іноземного відділу не розмовляв ані турецькою, ані французькою. Йому було близько сорока років. Толстовка надавала йому аскетичного вигляду, що його підкреслювала й м'яка, тактовна усмішка та спокійні блакитні очі. Поки Аділь-бей говорив, чиновник дививсь на нього, всміхався, хоча нічого й не розумів. Соня повторила фразу по-російському. Чоловік ковтнув чаю зі склянки, яку завжди мав під рукою, потім сказав кілька слів.

— Вони чекають розпорядження з Москви, — переклала Соня.

— Ці розпорядження йдуть телеграфом уже другий тиждень!

Соня, не відповідаючи, зробила гримасу, яка, певно, мала означати: від мене це не залежить, доведеться почекати.

— А що з тією жінкою, в котрої відібрали меблі?

Розмова тривала не по-російському, тому чиновник то дивився на Аділь-бея, то розглядав папку, яку йому подала секретарка. Його обличчя виражало безмежну терплячість і добру волю.

— Може, спочатку краще передати йому нові справи? — порадила Соня.

— Добре. Тоді ось що: чому позавчора заарештували чоловіка, який щойно вийшов із консульства?

Аділь-бей уважніше, ніж звичайно, стежив, чи вірно Соня передає його слова.

— Що він каже?

— Що нічого про це не чув.

— Але інші мали чути! Хай у них дізнається.

Його охоплював гнів. Цілими ранками він просиджував за столом навпроти Соні. Вона робила нотатки, а він роздивлявся відвідувачів, інколи вслухаючись у монотонні скарги когось із них. Це були ті самі люди, яких він побачив тоді, у рибному порту, де бідолахи лежали просто у вуличній пилюці. Ці люди прибували пароплавами з Одеси, заповнювали набережну й причали, ночували на вокзалах, сподіваючись на випадкове місце в якомусь поїзді.

«Куркулі!» — з