Читати книгу - "Боцман з «Тумана»"

дружина, завжди дивувалася: навіщо тут будують такі високі ганки? Потім, побачивши полярні снігопади, вирішила: щоб не занесло заметами вхідні двері…

Медведєв увійшов у під'їзд. Як і раніше, відчинені двері квартири, які ніколи не замикалися. Порожня прихожа у холодному електричному освітленні. На запиленій вішалці в кутку білий офіцерський кашкет без емблеми, що невідомо, як сюди потрапив…

Медведєв витягнув ключ з кишені. Відімкнув кімнату, яка стільки часу була запертою. І як тільки ввійшов до неї, здивувався: навіщо так квапливо, з невиразним сподіванням на щось нове, радісне прийшов сюди?

Усе тут було — колишній зруйнований затишок і теперішнє глибоке запустіння. Крізь розбите від бомбардування запилене скло денне світло падало на рожевий шовковий абажур над столом, на напіврозчинену дзеркальну шафу, на два акуратно застелені ліжка, які стояли попід стінами.

На одному з ліжок досі лежав наспіх ув'язаний картатий портплед. Настя спочатку вирішила взяти його з собою; а потім, коли загули мотори над дахами, квапливо забахкали зенітки і вдарила з рейду морська гармата, так і залишила на ліжку. Стояв на краю стола поламаний олов'яний солдатик, за яким Альоша так гірко плакав — уже пізніше, на борту буксира…

— Прибрати б кімнату треба, — сам собі сказав уголос старший лейтенант. Його голос, звиклий до корабельних команд, неприродно дзвінко пролунав у кімнатній тиші.

Він провів пальцем по столу. На пальці лишився бархатистий сірий шар. По скатерті простяглася біла виразна смужка.

Медведєв сів на ліжко. Зараз же встав, старанно обтрушуючи штани. Промайнуло в дзеркалі кістляве смугляве обличчя із зачесаним назад волоссям, з очима, які сумно дивилися з-під почервонілих повік.

— Постарів ти, Андрію! — знову вголос сказав старший лейтенант, причиняючи дверці дзеркальної шафи.

Розстебнув сумку протигаза, обережно дістав знімок. Лак фотокартки трохи покоробився і пожовк на краях від полум'я і води. Неначе потемнішало, стало старішим обличчя дружини з широко відкритими очима. Тільки Альоша посміхався, як і раніше, дивлячись кудись вбік, в далечінь…

Куди повісити карточку? Звичайно, поки що сюди, на те саме місце — над ліжком. Але цвяшок, який ледве тримався у стінці, похитнувся, рамка сковзнула за ліжко, Медведєв ледве встиг підхопити її.

Хтось обережно постукав у двері.

— Заходьте! — нетерпляче кинув Медведєв.

Офіцер у морській шинелі з трьома срібними нашивками на рукавах прочинив двері, приклав пальці до круглих окулярів під козирком кашкета.

Медведєв холодно козирнув у відповідь.

— Вам кого, товаришу капітан?

— Вас, — дружелюбно посміхаючись, сказав офіцер в окулярах.

— Ви, звичайно, помилилися, — похмуро буркнув Медведєв. — Я на базі тільки хвилин двадцять, не був тут кілька місяців. На жаль, не маю приємності знати вас…

— Зате я знаю вас, — неголосно сказав той, що ввійшов.

Він поклав кашкета на стіл.

— Наскільки я бачу, у квартирі більше нікого немає? Це мене влаштовує. Ми поговоримо про речі, які поки що слід знати тільки нам з вами… Моє прізвище — Людов.

Розділ четвертий
ОСОБЛИВЕ ЗАВДАННЯ

Медведєв дивився запитливо. Відірваний від головної бази, проводячи весь час на катері — в бойових походах, в тренуванні, він був одним з тих небагатьох, яким ім'я Людова ні про що не говорило. Навпаки, цей капітан в окулярах, з явно сухопутною ходою викликав їхньому те почуття легкої зневаги, яке деякі моряки з бойових кораблів відчувають, зустрічаючись з береговим персоналом.

— Прошу сідати… — він зробив невиразний рух, знову побачив у дзеркалі своє змарніле обличчя, зняв кашкета, шукаючи очима, куди його покласти. — Але, бачите, тут таке безладдя. Давно потрібна велика приборка. Зараз зітру пил із стільця.

— Нічого, не турбуйтеся, — сказав усміхаючись Людов.

Медведєва вразило, що посмішка наче ніколи не сходила з цього вже не молодого, перетятого багатьма зморшками обличчя. Але, дивна річ, ця вічна посмішка не здавалася удаваною, недоречною. Щось дружнє, дуже привітне було в ній, наче внутрішнє світло осявало різкі, некрасиві риси…

Людов змахнув пил із стільця і сів. Знявши кашкета, звичним рухом поклав на перекладку під сидінням.

— Погодка… — сказав, струшуючи з шинелі розталий сніг, — надворі ще літо, а от будь ласка — заряд. Здається, Наполеон казав, що сюрпризи російської природи повинні враховуватись під час розробки будь-якого стратегічного плану? А він же дійшов тільки до Москви. А що б він сказав, коли б побував у Заполяр'ї?

Медведєв хмурився, все ще тримаючи в одній руці фотокартку, а в другій — кашкета.

— Наскільки мені відомо, — тон Людова став уривчасто-діловитим, — ви подали рапорт, щоб вас відкликали з торпедних катерів?

Медведєв мовчки кивнув.

— Ви пішли з торпедних катерів, тому що боялися… — Людов помовчав, підшукуючи фразу, — боялися стати причиною загибелі своєї сім'ї?

Медведєв упустив рамку і кашкет на стіл. Брови зійшлися в одну похмуру рису.

— Товаришу капітан, нічого подібного я не писав у рапорті!

— Звичайно, не писали, — підтвердив Людов. — І не могли писати, бо не знали нічого певного. Але я собі уявляю, як ви страждали, підстерігаючи з торпедами кораблі, на одному з яких могли бути ваша дружина і син! — Він помовчав, співчутливо дивлячись на Медведєва. — Заспокойтесь, Андрію Олександровичу. Всі три кораблі, на яких перевозили наших мирних людей, забраних в рабство, спокійно дійшли до місця призначення. Ми дізнавалися про час їх відходу і курс, своєчасно давали шифровки… Правда, останнього разу шифровка трохи запізнилася, ви вже, здається, хотіли виходити в атаку…

— І ви теж думаєте, що на цьому транспорті могла бути моя сім'я? — ламким голосом запитав Медведєв.

— Цього я не думаю, — повільно сказав Людов. — Я вірю в можливість різних збігів. Але робити таке припущення було б занадто наївно.

Медведєв важко сів на ліжко.

— Підсумуємо факти, — говорив далі Людов. — Ви зверталися до штабу партизанського руху з проханням встановити долю ваших