Читати книгу - "Фіолетові діти"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
Я заперечливо похитую головою, мовляв, не хочу. Я й справді не люблю «безе».
— Дарма, тортик нічого, — не особливо наполягає Ігор і мрійливо продовжує: — Все це було ніби вчора…
Потім, відкорковуючи пляшку, він трохи мружиться і, поставивши відкриту пляшку на стіл, навмисно кривить кумедну жалісливу пику:
— Усе так сумно…
Його товстеньке обличчя в поєднанні з сумними очима старого сенбернара мало б мене розвеселити. Та наразі мені стає зовсім невесело.
— Ти маєш рацію… Сумно… — згоджуюся і махаю рукою на спробу Ігоря налити мені вина: — Ні, ні, мені не треба!
— Та це ж сухе! — підводить здивовані очі. Ставить пляшку, придивляється до мене і серйознішає.— Ну, розповідай, яке в тебе горе?
— Хочеш попрацювати психоаналітиком?
— Та ні, я без жартів… Я тільки зараз помітив, що ти якась не така. Навіть не посміхнулася ні разу. Що сталося?
Я на хвилину задивляюсь у вікно і, не в змозі сформулювати одразу все, що мене бентежить, ставлю трохи дурнувате питання:
— А ти не відчуваєш, що відбувається щось дивне з навколишнім світом?
— Що відбувається? Економічна криза? — піднімає брови Ігор і, почухуючи свою піхотинську маківку з оптимістичною посмішкою, додає: — Так це якраз звична річ. Нічого дивного…
— Може, й криза, — кривлюся я, — тільки не економічна…
— Ну, ну, пацієнте, я слухаю, — спирається ліктями на стіл та уважно дивиться на мене Ігор.
І з мене починає виходити все, що накопичилося останнім часом. Трохи нелогічними рваними шматками — справжня сповідь невротика-початківця. Я розповідаю йому і про Альону, і про її дивних учнів, і про те, що вона загинула, і про те, як мені від цього паскудно…
Ігор уважно слухає. Коли я замовкаю, секунду мовчить, стуляє губи в трубочку і повільно протягує:
— Що ж… Маємо почуття провини. І зовсім, на мій погляд, не обґрунтоване…
А потім дивиться мені в очі:
— Послухай, Даринко, а ти сама в собі не відчувала чогось незвичного?
— Ні…— тру собі носа, що від спогадів почав підозріло щипати, а потім здивовано витріщаюся на нього: — Це ти до чого?
— Та так, — знизує плечима Ігор.
— Ти що, про це щось знаєш?
— Ну… так мало, що на це можна й не зважати, — туманно веде він далі та знову почухує маківку, — а от мій батько… дещо знає, бо працює в дуже специфічному відділі.
— В якому відділі? — здивовано перепитую. Ігор ніколи не розповідав про свого батька. Тільки відбувався жартами.
— Вивчення наднормальних психічних здібностей, — значуще примруживши очі, відповідає він. — Усі випадки, які не вписуються в наукове обґрунтування, збираються, сортуються, аналізуються. З метою державної безпеки, звісно…
— То ти теж гадаєш, що смерть Альони може бути пов’язана з учнями?
— Все може бути… Та, як правило, в таких випадках розгадки значно прозаїчніші… Кохання, чи там іще щось подібне. Вона ж отруїлася?
— Так, — я схиляю голову і починаю терти шпаринку на столі, марно намагаючись проковтнути огидний клубок у горлі.
Ігор тим часом підіймає келиха, кладе ногу на ногу і, відкинувшись на бильце стільця, відсьорбує вина:
— Не переймайся. Якщо такі учні насправді існують, скоріш за все, про них уже знають де треба. Можеш спати спокійно…
Мені стає холодно. І з’являється знайоме відчуття, що мене з моїм співрозмовником роз’єднує, так би мовити, тоненька плівочка. Я тут, а весь світ, разом з Ігорем, перебуває ніби поруч, але в якомусь іншому вимірі. Моя знайома космічна безодня підійшла ближче, і я відчула її крижаний подих.
4Розслабитися. Тіло робиться легким. Його зовсім немає.
Заспокоїтись. Емоції віддзеркалюються в океані спокою і пропливають хмаринками через мене. Емоції щезають.
Звільнити мозок. Думки летять, як маленькі комети. Я їх не тримаю. Хай летять. Пропускаю їх через себе. Думки зникають.
Я — чиста свідомість.
Спалах. Жовтий спалах.
Світ — це гармонія. Я знаю.
…Я зовсім маленька. Лежу під деревом. Дивлюся на листя. Яке воно гарне! Майже прозоре під яскравим літнім сонцем. Небо просвічується поміж ним — таке блакитне, лагідне. Сонячні промінчики гріють ніжно-ніжно. Як гарно. Як усе ПРАВИЛЬНО! Все на своєму місці. Ніяких протиріч. Все як має бути. Яке ЩАСТЯ!…
Світ — це гармонія. Я знаю.
Я це знаю, я буду пам’ятати.
Щось важливе треба пам’ятати.
Пам’ятати.
Згадати.
Що?
5У понеділок, як і домовилися, після уроків до мого кабінету знову прийшов Кирило. Постукав тихенько в двері.
— Добрий день, Дарино Миколаївно! — ніяково вітається.
— Здрастуй, Кириле, сідай, поговоримо, — відповідаю.
Він чемно сідає на запропонований стілець навпроти мого столу, прилаштовує свій наплічник на підлозі поряд. Складає перед собою руки, неначе першокласник.
Мені теж трохи ніяково, що я втратила свідомість в нашу останню зустріч. Але я дивлюся йому в очі. У нього погляд незворушний і відгороджений — такий, за яким, як не намагайся, нічого не можна прочитати. Як у розвідника.
— Що вас цікавить? — спокійно запитує, не зморгнувши оком.
Холодні очі кольору битого зеленого скла.
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Фіолетові діти», після закриття браузера.