Читати книгу - "Богдан Ступка"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
У 1976 році Данченко ставить «Украдене щастя» Івана Франка. Хтось сприймає драму як повість про вічний трикутник, одна жінка проти двох мужчин. Хтось – як містичний трилер. Куди зникає Михайло Гурман із села? І хто ж насправді повертається? Привид? Микола Задорожний у постановці Данченка, образ якого стає сценічною візитною карткою, альтер его Богдана Ступки, для багатьох ветеранів-театралів асоціювався з Амвросієм Бучмою. Онука Бучми одного разу має довгу розмову з актором. З'ясувалося, хлопчиком він спостерігав з оркестрової ями гастролі франківців у Львові: «…Я переконуюсь, що Ступка напам'ять знає весь малюнок ролі Бучми до дрібниць, деталей та інтонацій! Увечері на виставі бачу, що Богдан не повторив свого кумира аж ні в чому. Знайшов свої власні пристосування, модуляції голосу, пластику! І це було до нестями талановито, точно, виразно!»
Ще один герой легендарної вистави, Федір Стригун, свідчить: «Для мене Ступка – найкращий партнер в "Украденому щасті" Франковий твір у постановці Данченка ще ніхто не переплюнув. Перші вистави ми зіграли у Львові 1976-го. Класичний трикутник. Миколу грав Ступка, Михайла – я, Анну – моя дружина Таїсія Литвиненко. І лише Данченко показав, що постраждалих у виставі троє, у Анни також украли її щастя. У львівському "Украденому щасті" всі троє акторів були головними. Потім вистава разом із Ступкою і Данченком переїхала до столиці. У Києві наче все те саме – і постановка, і костюми. Але справжнім "Украдене щастя" було тільки у Львові…»
Богдан Сильвестрович – затятий футбольний уболівальник. Ця пристрасть стає в пригоді: «Я завжди важко працюю над ролями. Може, всього лише в одну або другу увійшов із першого прочитання чи репетиції. Перевтілюєшся лише тоді, коли знаходиш абсолютно іншу, відмінну від власної пластику героя. Дуже давно, працюючи над виставою "Украдене щастя", я помітив, як тренер київського «Динамо» Валерій Лобановський розхитується на лавці, хвилюючись під час матчу, і я запозичив ці рухи для мого героя Миколи Задорожного в його останній сцені з Михайлом Гурманом».
Уже в XXI столітті спробує сформулювати секрет легендарної постановки: «Так, вистава йде вже дуже давно. По-перше, вона психологічна, написана в стилі Ібсена і Чехова. Так, наприклад, у кінці першої дії чеховської «Чайки» Маша сидить у тиші й сама собі говорить: "Тихий ангел прилетел". А в кінці першої дії "Украденого щастя", коли Анна лишається сама, то шепоче: "Янголи понад хатою пролетіли". Ніхто цього, на жаль, не досліджує. І крім того, там такий класичний трикутник – двоє чоловіків і одна жінка. І дуже цікаві моральні речі. Це дуже цікаво психологічно розписано і зроблено в постановці Сергія Данченка. Можливо, з'явиться режисер, який матиме власне трактування, але, мені здається, поки що Сергія Володимировича, починаючи з його першої постановки "Украденого щастя" в 1976 році, ще ніхто не переплюнув».
Після репетицій та спектаклів Сергій Володимирович Данченко немов пригріває Богдана Сильвестровича коло себе. Розмови, буває, тривають до світанку. Зустрічаються біля львівського ТЮГу. Неквапно прямують до центру. До площі Ринок. Там якийсь магазинчик, де на вітрині написано: «Молоко»… Заходять в цю молочарню. Там не лише молоко, а ще й гаряче вино з корицею подають за копійки.
«– Ну що, по склянці?
– А може, іще по склянці?
– Ну давай…»
І весь час говорять про театр. їхні тодішні діалоги з Данченком зазвичай завжди вирулюють на «ідеологічний» шлях: мовляв, доки по-комуністичному, тобто безплатно?! Бідкається: «Сергію Володимировичу, хай там як, я один із провідних акторів, у мене і дружина, і дитина. Ну підніми зарплату хоча б карбованців на десять! Тому що дружина отримує всього дев'яносто, а я сто десять…» Данченко заспокоює: «Та куди там? Головне, добре зіграй, а гроші в тебе потім будуть».
Так собі і теревенять цілісіньку ніч. Богдан Сильвестрович курить, часом уже й курити було нічого. Данченко ніколи не курив. Уже глуха ніч надворі. їхні дружини в тривозі, постійно телефонують одна одній. А вони все стоять біля палісадника під 12-м або 14-м під'їздом, продовжуючи суперечки на тему «Що таке театр, що таке мистецтво?». Якось посварилися. Але вже наступного дня Данченко підходить:
– Доброго дня! Ну й наговорив ти мені вчора такого… Хоч пам'ятаєш?
– Ні, не пам'ятаю.
– А я все пам'ятаю. Навіть не знав, що в тебе така коротка пам'ять.
Данченко лукавить. Завжди й усім умів прощати. Зазвичай казав: «Та вибачимо його, чого там…»
У 1978 році, коли його запрошують до Києва, наївно залишає театр одному режисерові, на якого покладає великі надії. Навіть вважає своїм побратимом. Та лиш Данченко пішов – його протеже притьмом знімає всі спектаклі Данченка з репертуару! Примхлива доля розвертається так, що «побратима» вирішують вигнати з партії. Отже, і з роботи. А Сергій Володимирович – депутат Верховної Ради України. І він бере свого невдячного колегу за руку, обходить усі високі кабінети, поки не рятує його. Такою він був людиною. Данченко не пам'ятав зла. Й іншим його ніколи не робив.
Ровеснику незалежності не поясниш, який це жебрацький сімейний дохід для середини 70-х: двісті карбованців. Що вражає мене особисто в спогадах Богдана Сильвестровича, то це його безперервні намагання розкрити характери своїх сучасників, суть світоглядних, творчих, естетичних конфліктів та шукань. Не віднайшов і натяку з його вуст на ремствування про страждання в полоні більшовицької окупації… У ті ж сімдесяті не один і не два, а взводи добре знаних мені особисто членів партії – українських радянських літераторів – отримували по декілька десятків тисяч карбованців гонорарів (а бувало і за сто тисяч) на рік, жили в багатокімнатних квартирах у центрі Києва. В його передмісті, Кончі Заспі, мали (чи стояли в черзі на їх купівлю)
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Богдан Ступка», після закриття браузера.
