Читати книгу - "Принц Ґаллії"

Феліпе… До речі, мені здається, що ми занадто церемонні. Дев’ять років не така вже значна різниця у віці, аби завадити нам називати один одного кузенами.

Філіп усміхнувся йому у відповідь:

— Цілком згоден з вами, кузене. Зрештою, ми троюрідні брати. А як стверджує мій друг, ґраф Капсірський, троюрідні брати — все одно що рідні.

— Отже, домовилися, — задоволено промовив дон Альфонсо. — Відтепер ми просто кузени, без усіляких там „сеньйорів“ та „донів“. Далі, мій любий кузене Аквітанський, я просив би вас не вдавати, ніби ви не здогадуєтеся про справжню мету моїх відвідин. Мій батько вже тричі писав вам особисто, запрошуючи вас до Толедо. На першого листа ви відповіли, що ваша дружина чекає дитину, і ви збираєтеся приїхати після пологів. Наступні два запрошення ви відверто проіґнорували, посилаючись на буцімто поганий стан здоров’я. Не скажу, що це було чемно з вашого боку, тим більше що на той час у Толедо вже стало відомо про ваші походеньки.

Філіп збентежено потупився й нічого не відповів. А дон Альфонсо по короткій паузі продовжив:

— Їдучи до вас, я отримав від батька наказ будь-що витягти вас звідси й привезти з собою. Між іншим, превелебний Антоніо також вважає, що вам слід змінити обстановку.

Філіп спохмурнів.

— Далебі, кузене, я вельми зворушений такою турботою про мене з боку вашого батька. Проте…

— Ніяких заперечень я не приймаю, — категорично оголосив дон Альфонсо. — І не дозволю вам стати злочинцем.

— Злочинцем? — здивовано перепитав Філіп.

— Авжеж! У вашому віці, при вашому положенні, з вашим багатством скніти тут, у глушині, розважаючись із затурканими провінційними панночками, це справжнісінький злочин! Ви відхилили пропозицію короля Робера поселитися в Тулузі, де ваше місце як першого принца Ґаллії; що ж, я розумію, ви мали на це вагомі причини, не хотіли ставити свого дядька в незручне становище, погіршуючи його стосунки з вашим батьком. Проте у вас немає жодної підстави відмовлятися від переїзду в Толедо — адже ви ще й ґраф Кантабрійський, ґранд Кастилії, а отже, ви зобов’язані разом з іншими вельможами брати участь в управлінні всією нашою державою… Словом, — підсумував кастильський принц, — батько наказав мені без вас не повертатися. І я виконаю його наказ, хочете ви цього чи ні. Можете мені повірити, я вмію умовляти.

Дон Альфонсо справді вмів умовляти, і за тиждень після цієї розмови шістнадцятирічний Філіп Аквітанський, ґраф Кантабрії та Андори, найменший син герцоґа й онук ґалльського короля, відбув разом зі своїм кастильським кузеном на південь — до столиці об’єднаного королівства Кастилії та Леону, Толедо.

Юнак, якому згодом судилося золотими літерами вписати своє ім’я на скрижалях історії, перегорнув наступну сторінку своєї бурхливої біоґрафії.

Розділ II
Походження

Хоча Філіп народився в заможній та знатній сім’ї, навіть надто заможній і достобіса знатній, його дитинство не було безхмарне, і змалку йому випало скуштувати гіркого трунку несправедливості.

Він був єдиною дитиною герцоґа від другого шлюбу з Ізабелою Ґалльською, дочкою короля Робера II; єдиним його дитям, народженим у коханні. Та поява на світ Божий третього сина не принесла радості в герцоґів дім — а лише горе та смуток. Герцоґиня була ще надто молода для материнства, щиро кажучи, вона сама була дитиною, слабкою та хворобливою, тож звістка про її вагітність дуже занепокоїла герцоґа, а головний придворний медик родини Аквітанських від самого початку був сповнений лихих передчуттів. І його передчуття, як виявилося згодом, цілком справдилися.

Ізабела все ж виносила дитя і в належний час народила сина — та це було все, на що її вистачило. Відразу після пологів вона померла і лише якимсь дивом не забрала з собою в могилу щойно народжене немовля. Його поспіхом охрестили, бо вважали, що він не затримається на цім світі, і без дозволу герцоґа назвали на батькову честь — Філіпом. Усупереч усім побоюванням і долі наперекір, малюк вижив і зростав, хоч і тендітним зовні, але навдивовижу міцним та здоровим хлопчаком.

Сталося так, що з перших же днів життя у Філіпа з’явився могутній і грізний ворог в особі його ж власного батька. Герцоґ так сильно кохав свою другу жінку, так сумував за нею, що люто зненавидів Філіпа, вважаючи його винуватцем смерті Ізабели, мало не її вбивцею. Попервах він навіть відмовлявся визнавати свого найменшого сина і просто навіснів при найменшій згадці про нього. Отак, у день свого народження Філіп втратив не лише матір, а й батька.

На щастя, Філіп не ріс круглим сиротою, що не знав материнської ласки й затишку родинного вогнища. Знехтуваного батьком малюка взяла до себе, фактично всиновивши, рідна сестра герцоґа Амелія, ґрафиня д’Альбре, в якої кількома днями раніше народилася гарненька донечка с білявим волоссям і великими синіми очима. Дівчинку, Філіпову двоюрідну сестричку, як і матір, звали Амелія, але згодом, щоб уникнути плутанини, всі стали звати її Амеліною[8].

В дитинстві Філіп та Амеліна були разюче схожі одне на одного, мов справжні близнюки, і, може, саме тому Амелія Аквітанська не робила між ними ніякої різниці і ставилася до свого небожа з такою ж ніжністю та теплотою, як і до рідної доньки. На відміну від більшості знатних дам того часу, ґрафиня годувала своїх дітей власними грудьми, і разом з її молоком Філіп увібрав глибоку прив’язаність до неї. Він називав її мамою, любив її як матір і довго не міг збагнути, чому всі називають його матір’ю іншу жінку, яку, до того ж, він ніколи не бачив. Трохи подорослішавши, Філіп у всьому розібрався, проте для нього це нічого не змінило. Амелія однаково лишалася його мамою, крихітку Амеліну він вважав рідною сестрою, а син Амелії, Ґастон, хлопець вельми цинічний, але чуйний і загалом добрий, завжди був йому за старшого брата.

А от батько й обидва єдинокровні брати, Ґійом та Робер, були для нього чужими. Хоча з плином часу ненависть герцоґа до найменшого сина вгамувалася, біль за втратою коханої дружини не минала, і він, як і