Читати книгу - "Хойті-Тойті, Олександр Романович Бєляєв"

тулуба виступала, немов темне ядро. Так тривало доти, аж поки Ваг не досяг підніжжя горба. Перекинувшись кілька разів уже на рівному місці, він випростався і звичайною ходою попрямував до лісу.

Я нічого не міг зрозуміти, а фани — тим більше. Вони були не тільки здивовані, а й налякані: адже те, що вони бачили, було для них, звичайно, надприродним явищем. Для мене ж це перекидання становило собою тільки одну з загадок, які частенько задавав мені Ваг.

Та загадки загадками, а лев лишається левом. Чи не занадто вже Ваг надіявся на себе? Я знаю, що собаку можна злякати “надприродним” явищем: спробуйте кинути йому кістку, обв’язану тонкою ниткою або волосиною, і, як тільки собака захоче схопити кістку, потягніть її за нитку. Кістка раптом посунеться по підлозі, ніби тікаючи від собаки. Собака злякається цієї незвичайної події і, підібгавши хвоста, сам утече від “живої” кістки. Але чи втече, підібгавши хвоста, лев від Вага, який перекидається в повітрі? Це ще питання! Я не можу лишити Вага без охорони.

І, взявши рушниці, я разом з чотирма найхоробрішими і найкмітливішими фанами пішов слідом за Вагом. Не помічаючи нас, вчений ішов попереду досить широкою лісовою просікою, прокладеною слонами. Тисячі тварин, які ходили до водопою, утрамбували її. Тільки де-не-до траплялись на шляху невеликі стовбури або сучки. Щоразу, коли зустрічалась така перешкода, Ваг зупинявся, якось дивно піднімав ногу вгору, — набагато вище, ніж це було потрібно, — і робив широкий крок. Іноді після цього його тіло, не згинаючись, нахилялося вперед, потім випростувалось у вертикальному положенні, і він ішов далі. Ми рухались за ним на деякій відстані. Попереду показалось яскраве світло. Дорога ставала ширшою і виходила на лісову галявину.

Ваг вийшов із затінку і йшов уже освітленою галявиною, коли я почув якесь дивне рокотання чи гарчання. Так гарчати міг тільки великий, роздратований або потривожений звір. Проте цей звук не був схожий на ревіння лева. Фани пошепки називали звіра, але я не знав місцевих назв. З облич і рухів моїх супутників видно було, що вони боялися цього звіра не менше, ніж лева. Однак вони не відставали від мене, а я, відчуваючи щось недобре, прискорив ходу. Вийшовши на галявину, я побачив цікаву картину.

Праворуч від мене, метрів за десять від лісу, сиділо на землі дитинча горили, завбільшки з десятирічного хлопчика. Трохи далі від нього — сірувато-руда горила-самка і величезний самець. Ваг досить швидко йшов рівною галявиною і, очевидно, перш ніж помітив звірів на траві, опинився між дитинчам та його батьками. Самець побачив людину і хрипко загарчав. Це був той самий звук, який ми чули ще в лісі. Ваг теж уже помітив звірів: він дивився в сторону горили-самця, але йшов своєю звичайною ходою. Маленька горила, побачивши людину, раптом заскавучала, загавкала і швиденько здерлась на невисоке дерево, що стояло поряд.

Самець вдруге застережливо загарчав. Горили уникають людей, але якщо необхідність примушує їх вступати в бій, то вони стають безстрашні і надзвичайно люті. Побачивши, що людина не йде від них, і, очевидно, боячись за своє дитинча, самець раптом звівся на ноги у войовничій позі. Я не знаю, чи є страшніший звір, ніж ця потворна подоба людини. Самець був дуже високий як для мавпи — не менший як середня на зріст людина, але його грудна клітка здалась мені мало не вдвічі ширшою за людську. Тулуб непропорціонально великий. Довгі руки такі товсті, як колоди. Кисті й ступні — непомірно довгі. З-під дуже випнутих надбрівних дуг визирають люті очиці, а з вишкіреного рота виблискують величезні зуби.

Кошлатими кулачищами звір почав гатити себе по бочкоподібній грудній клітці з такою силою, що всередині в нього загуло, немов у порожній сорокавідерній бочці. Потім він загарчав, загавкав і, обпираючись правою рукою об землю, побіг до Вага.

Признаюсь, я був так схвильований, що не міг скинути з плеча рушницю. А горила за кілька секунд перебігла простір, що відділяв її від Вага, і… але тут знову сталося щось надзвичайне.

Горила з усього розгону вдарилась об якусь невидиму перепону, заревіла і впала на землю. Ваг не впав, а, піднявши руки і випроставшись, перевернувся в повітрі, мов на, трапеції. Невдача ще більш розлютила звіра. Він знову піднявся і ще раз спробував стрибнути на Вага. Цього разу він перелетів через голову професора і знову впав. Самець ошаленів од люті. Він заревів, загавкав, заричав, плювався піною і накидався на Вага, намагаючись обхопити його своїми довжелезними руками. Та між горилою і Вагом була якась невидима, але надійна перепона. Судячи з положення рук горили, я зрозумів, що ця перепона має форму кулі. Невидима, прозора, як скло, неблискуча і міцна, як сталь. Ось у чому полягала нова вигадка Вага!

Пересвідчившись, що Ваг у цілковитій безпеці, я з цікавістю почав стежити за цією незвичайною грою. Мої фани танцювали від захоплення і навіть покидали рушниці. А гра дедалі жвавішала.

Горила-самка, здається, з не меншою цікавістю, ніж ми, стежила за своїм оскаженілим чоловіком. І раптом, войовниче завивши, вона побігла до нього на допомогу. І тут гра набрала іншого характеру. В азарті горили накидались на невидиму кулю, і вона перелітала з місця на місце, немов справжній футбольний м’яч. Невесело стояти всередині цього м’яча, коли в ролі азартних футболістів виступають горили! Випростане тіло Вага дедалі частіше крутилося колесом, перелітаючи з місця на місце. Тепер я зрозумів, чому його тіло виструнчене, а руки трохи підняті вгору: ногами і руками він упирається в оболонку кулі, щоб не розбитись. Оболонка мусила бути надзвичайно міцною. Коли горили нападали на кулю одночасно з обох боків і з розгону вижимали її вгору, вона підскакувала метрів на три і все-таки не розбивалась, падаючи на землю. Проте Ваг, мабуть, почав стомлюватись, У витягнутому положенні з напруженими мускулами продержатись довго не можна. І от я побачив, що Ваг зненацька зігнувся і впав на дно кулі.

Складалася серйозна ситуація. Далі не можна було лишатися тільки глядачами. Я покликав фанів, наказав узяти з землі рушниці, і ми попрямували до кулі. Але