Читати книгу - "Таємниця янтарної кімнати, Валентин Григорович Дмитрієв"

численні садиби і дачі не могли вмістити усіх скарбів. Так у королівському замку і опинилося багато експонатів з Мінська: картини російських живописців вісімнадцятого століття, твори радянських художників, старовинні меблі і колекції російського та берлінського фарфору.

Все це багатство треба було розмістити в залах і підготувати до експозиції. Роде довелося на якийсь час покинути янтарну кімнату.

Сяк-так покінчивши з мінськими експонатами, доктор знову повернувся до улюбленої справи.

І ось настав день, про який давно мріяв учений. Роде вибрав залу на третьому поверсі південного крила замка. Єдине вікно виходило в бік Прегеля. Це здалося Роде дуже зручним. Кімната, на його думку, була порівняно у безпеці. Тут, під керівництвом і наглядом Роде, фахівці почали монтувати янтарні панно. Доктор і радів, і досадував: частину деталей під час перевезення загубили, довелося поновлювати їх за фотографіями. Робили це не дуже вмілі майстри, і тому виходило набагато гірше, ніж хотілося б.

— Йолопи! Солдафони! — обурювався Роде. — У Царському Селі лишилися дзеркальні пілястри, різьблені позолочені фігури. Їх за фотографіями не відтвориш!

І справді, довелося обійтися без пілястрів і різьби. Кімната мала вигляд значно бідніший, ніж у Катерининському палаці. Але навіть у такому вигляді вона була надзвичайно гарна. Роде приходив сюди щоранку і ввечері, не забував заглянути і покидаючи музей.

Знову радість перепліталася з прикростями: власті заборонили демонструвати янтарний кабінет городянам. Тільки влітку 1943 року у газеті «Кенігсбергер цайтунг» з'явилося повідомлення про те, що у королівському замку створено нову експозицію. Вибраних допустили оглянути її, а Роде дозволили надрукувати у берлінському мистецтвознавчому журналі «Пантеон» спеціальну статтю. У той час він готував до перевидання свою книгу «Янтар» і доповнив її новим розділом з докладним описом янтарного кабінету.

А втім, Роде знову мусив відкласти улюблене заняття. У замок доставили викрадені цього разу з харківського музею експонати: картини західних художників і російських живописців XIX століття, колекцію ікон. Клопоту у Роде стало ще більше: треба було якось упорядкувати скарби. Робив це доктор без задоволення. Янтарній кімнаті він радів, як тільки може радіти людина, що справдила свою давню, майже нездійсненну мрію, а нові надбання викликали у нього якесь невиразне занепокоєння. Доктор прагнув якнайшвидше покінчити з усіма справами і при першій можливості повертався до янтарної кімнати.

Ось у ці дні і сталася подія, що допомогла Роде з'ясувати те невиразне почуття занепокоєння, яке виникло у нього останнім часом. Вітряного грудневого дня на подвір'я замка в'їхали грузовики, навантажені ящиками з написом «Київ—Кенігсберг». А незабаром у замку з'явилася і нова людина — невисока на зріст, худорлява, вже немолода жінка, у добротному пальті і сірій вовняній хустці, що зовсім не пасувала до всього її вигляду. Ця невідповідність і була першим враженням від прибулої. Приїжджу супроводила старуха з великою, майже на всю щоку родимкою.

— Науковий працівник Ангеліна Павлівна Руденко, — відрекомендувалася жінка. — Фонди Російського і Західного музеїв Києва, а також колекції ікон з Києво-Печерської лаври, — показала вона рукою на купу ящиків на подвір'ї.

Доктор Роде сухо і церемонно вклонився. Зовні він був зовсім байдужий, тільки очі на секунду допитливо спинилися на обличчі Ангеліни Павлівни. Але та дивилася кудись вбік і, здавалося, не помічала зверненого на неї погляду. Це було друге враження, яке лишилося у доктора Роде від зустрічі з цією жінкою. У неї були якісь чудні очі, вірніше, — погляд — трохи косий, завжди спрямований вбік.

Слухаючи, як Руденко чистою німецькою мовою перераховує вміст ящиків, доктор Роде зрозумів, чого йому такі неприємні привезені з Росії експонати, що мали збагатити художнє зібрання королівського замка. Він не любив чужого. І руська, яка доставила цінності, викликала у нього антипатію. Проте за неписаними, але прищепленими йому з дитинства правилами доброго виховання, Роде намагався приховати недоброзичливість і ставився до приїжджої з повагою. Він навіть водив її по замку, показуючи своє художнє зібрання. Докторові Роде довелося віддати належне знанням і зацікавленості Ангеліни Павлівни. Лише янтарну кімнату він вперто приховував від нового наукового співробітника. Тільки-но Руденко починала говорити про його захоплення янтарем, як доктор ставав замкнутий, стриманий і поспішно переводив бесіду на іншу тему. Але одного разу Роде не витримав і дав Ангеліні

Павлівні свою книгу про янтар. А наступним етапом була янтарна кімната. Руденко висловила таке захоплення книгою, так зацікавилася подробицями, що Роде не встояв. Несподівано для самого себе він пообіцяв Руденко показати таке, що нібито мало надзвичайно вразити її.

Ангеліна Павлівна одразу ж погодилася, і доктор Роде повів її на третій поверх південного крила замка. Важкі двері відчинилися, і Руденко завмерла на порозі.

— Це ж янтарна кімната! — тихо вимовила вона. — Я бачила її у місті Пушкіно. Тільки там…

— Ви хочете сказати, що там були пілястри, дзеркала і рідкісної краси різьблені оздоби? — спитав Роде. — Вони лишилися в Росії, відтворити їх неможливо.

Ящики, привезені Руденко, не розпаковували. У замку вже не вистачало місця для зберігання цінностей, пограбованих за наказом імперського міністра Розенберга і гауляйтера Еріха Коха.

Кілька днів дев'яносто вісім ящиків з картинами і надзвичайно коштовними іконами лежали на подвір'ї. Потім їх кудись вивезли, а разом з ними виїхала і Руденко.

3

Два роки минуло з того часу, як справдилася заповітна мрія Роде — він «володів» янтарною кімнатою. Але звикнути до цього доктор ще не міг. Він жив у своєму зачарованому світі, не знаючи, що відбувається навколо. А тим часом у світі багато що змінилося. Змінилося і становище на фронтах. Перемогам німецької армії настав кінець.

Це було рано-вранці 30 серпня 1944 року. Один з англійських військових аеродромів, як звичайно, жив напруженим і гарячковим життям. Техніки знімали з моторів чохли, перевіряли роботу приладів, бензовози снували туди й сюди по зеленому полю, у санітарній частині комплектували аптечки, в офіцерській їдальні готували підсилений сніданок.

Тим часом льотчики лежали групками на притоптаній чахлій траві, димили люльками, хоч це категорично заборонялося у звичайні дні. Але напередодні польотів їм дозволялося майже все — адже їх вважали національними героями Великобританії.

Розстебнувши шкіряну куртку на «блискавках» і