Читати книгу - "Зірка, або терористка, Марина Меднікова"

Ніхто не подивував, коли саме їй випало поїхати до Штатів на стажування. Сказати, що Зірчина врода і природна шляхетність при цьому не мали значення — не беремося. Бо як ішла собі Зірка, граційно й невимушено, музично та трішки виклично і воднораз цнотливо, не як муштровані манекенниці, а тільки вона, Зірка, єдина в світі, — чоловіки починали нервувати… Мала ту звабність, сенсу якої не розуміє не лише чоловіцтво, а й саме жіноцтво. Втім у доладно зліпленій Зірчиній голівці з зачіскою пухнастим їжачком гніздилося досить глузду, аби сприймати, фільтрувати, зважувати й висновувати. Мо’ через те й досі самітня, мо’ перепильнувала свої кордони, зважуючись зрідка на припадкові пригоди, що стратегічного значення не мали.

Улюбленого часу надвечір’я, коли клопоти вгамовуються, вона належала лише собі. На власній території, під своєю ковдрою, незалежна і самотня, як Україна, Зірка подумки літала за кількома віртуальними адресами. Стуливши повіки, обирала, куди б полинути, доки не пірне в сон. Здебільшого кермувалося до сніжно-білої яхти в Малібу, що її бачила-таки насправжки.

Знехтувала нагодою полишитися в Америці. Гамерика, Гамерика — мрія жіночої України. Від грантових грамотійок до секс-пролетарок. Почувалася й Зірка американофілкою, доки розіклалося по шухлядках: є речі, за які платити можна; є речі, за які варто подумати, чи платити; є речі, за які платити не слід, бо вийде собі на збитки; а є й таке, за що ніколи, нічим і нізащо. Америка виявилася не її країною, навколо — не її люди… Хоча про одного професора Гарварда згадувалося й досі.

Втім Америка дала повносиле, а не перехняблене совітщиною відчуття себе у просторі і спільноті. Зірка склала собі ціну, чого варта і як чинити, аби добиватися до вдатнішого світу. Три роки праці редактором на приватному телеканалі в Канаді дали їй симпатичне авто і спромогу купити батькам будиночок біля омріяних смерек і потічків.

Київська квартира лишилася їй. Не жила на саму щербату зарплатню, бо до Зірки чергою шикувалися ньюкри за іноземними мовами.

А особисте життя у вродливих та не без розуму здебільшого не складається. Бо. Та й хтозна, в чому те щастя…

Щастя стрибонуло на неї пухнастим невдоволеним клубком. Кіт Максиміліан, красень-балінез, безсонна мрія оболонських кицьок, ще від ранку обнюхав порожню мисочку і вельми був тим шокований. Аби не стресувати марно, закуняв на батареї. І коли за дверима дзенькнули ключі, вкотре впевнився: вчинив розважливо, не западаючи в розпач.

— Образили бідного котика, залишили без жирів, білків і вітамінів, — приказувала Зірка, везучи Макса на плечах до кухні.

Макс докоряв за жорстоке ставлення, доки не опинився перед повною мискою смаколиків.

Телефон заграв «Титаніка».

— Це я, — сказало англійською.

— O, як доречно! — зраділа Зірка. — На старому місці?

О’кей, виїжджаю. Лише кота догодую. Цілую. Па.

Радника американського посольства Джефрі Колінза можна помітити здалеку — фірмова нетутешність елегантного хлопа вирізнялася навіть на всесвітньо сколонізованій київській вулиці, де насіялося блуднів з передових цивілізацій. Зірці довелося гуднути, бо радник задивився на двох студенток, що ото прямували до жовтого університетського корпусу.

— То й як? — запитала Зірка, спрямовуючи авто вниз, до Хрещатика.

— Тобто?

— Дівчата.

— Щось незвичайне є у слов’янській жінці… Я ж їх добре знаю і не спокушаюся, бо вони хитрі, жадібні, швидко бабіють, не здатні до мов і навчання, і всі хочуть заміж за кордон. А господині і куховарки справні… Але ж… якась свіжість, чи що. Наші всі зарозумілі й надто емансиповані.

— Я теж слов’янка.

— Ніколи про це не думав. Куди їдемо?

— На шашлики.

— На що?

— Побачиш.

Гідропарк жадав літа, гнав сік у деревах, проштрикував торішнє листя і асфальт травинками, хлюпав на береги ще зимною сонною водою. Млоївся романтикою, домучував останні о-о-о-ой і останні а-а-а-а-ах перед масовим екстатичним вибухом клейкої зелені. З колиби повівало сизим смачним димком.

У темному і чадному знадвору дубовому зрубі смачно сичав мангал. Люду небагато, біля ледь освітленого шинквасу тирлувалися кілька клієнтів.

— Що я маю робити? — спитав Джефрі українською.

— Сиди з своєю синтетичною українською і чекай, бо, як відчують бакси, обдеруть до нитки.

Зірка хутко впоралася.

— Нам засмажать. Ти не вмієш, а я не хочу.

— А-а, барбекю.

— Шашлик проти барбекю однаково, що наша найнепоказніша жінка проти вашої найкращої.

— Даруй, про слов’янок я академічно. Як дослідник. Нічого особистого. Я за тобою скучив. Моя Сара від тебе просто шаленіє. Каже, таких викладачів в Америці немає, вона й зачіску хоче, як у тебе, — під їжака.

— Я її до свого майстра поведу.

— Хотів спитати. Що коїться в ліцеї? Директор скасував іспити, а минулого тижня діти готувалися. Іноземних ліцеїстів достроково спровадили на канікули. А ваші вчаться.

Директор сказав, готується до капітального ремонту… Ви ж рік, як відкрилися?! Ми сплачували за повний навчальний рік, а не скорочений.

— Як Дороті?

— З Дороті все гаразд, хоче на місяць прилетіти… З молодшим… Я давно помітив: не хочеш відповідати, то, як у вас кажуть, переводиш стріли…

— Стрілки.

— Я чекаю на відповідь.

— Знаєш український знаковий анекдот? Взялися два дядьки пустити вола на м’ясо. Наготувалися, почаркували й нумо. Один тримає вола за роги, інший довбнею б’є межи ріг.

Раз ударив, удруге гепнув з усього замаху — віл стоїть. А той, хто тримає вола за роги, каже так супокійно: якщо ви, куме, ще раз мене по лобі довбнею вцілите, то я вже розсерджусь.

Нічого у нас не коїться. Це у вас можна спланувати на роки.

Вчора не було грошей