Читати книгу - "Дванадцять стільців. Золоте теля, Євген Петрович Петров"

до голови. Панотець Федір очманіло бігав з усіма. Він так само, як і всі, розмовляв з провідниками улесливим голосом, так само, як і всі, боявся, що касир дав йому «неправильний» квиток, і тільки, впущений нарешті у вагон повернув собі притаманний спокій і навіть повеселів.

Паровоз закричав на весь голос, і поїзд рушив, везучи з собою панотця Федора в невідому далечінь у справі загадковій, але, мабуть, багатій на великі вигоди.

Цікава штука — смуга відчуження. Найзвичайнісінький громадянин, потрапивши в неї, відчуває в собі деяку метушливість і швидко обертається або в пасажира, або в вантажоодержувача, або просто в безквиткового пройдисвіта, Що затьмарює життя і службову діяльність кондукторським бригадам та перонним контролерам.

З тої хвилини, як громадянин уступає в смугу відчуження, що її по-дилетантському він називає вокзалом або станцією, життя його враз міняється. Одразу ж до нього підскакують Єрмаки Тимофійовичі в білих фартухах з нікельованими бляхами на серці і послужливо підхоплюють багаж. З тої хвилини громадянин уже не належить самому собі. Він — пасажир і починає виконувати всі обов'язки пасажира. Обов'язки ці вельми складні, але приємні.

Пасажир дуже багато їсть. Прості смертні ночами не їдять, але пасажир їсть і вночі. Їсть він смажене курча, для нього дороге, круті крашанки, шкідливі для шлунка, і маслини. Коли поїзд перетинає стрілку, на полицях брязкотять цілі армії чайників і підстрибують загорнуті в газетні мішечки курчата, позбавлені ніжок, з корінням вирваних пасажирами.

Але пасажири нічого цього не помічають. Вони розповідають анекдоти. Регулярно щотри хвилини весь вагон аж боки рве з реготу. Після того западає тиша і оксамитний голос доповідає черговий анекдот:

— Умирає старий єврей. Тут жінка стоїть, діти. «А Моня тут?» — питає єврей ледве-ледве. — «Тут». — «А тьотя Брана прийшла?» — «Прийшла». — «А де бабуся? Я її не бачу». — «От вона стоїть». — «А Ісак?» — «Ісак тут». — «А діти?» — «От усі діти». — «Хто ж у крамниці зостався?!»

Тої ж миті чайники починають брязкотіти, і курчата літають на горішніх полицях, стривожені громовим сміхом. Але пасажири цього не помічають. У кожного на серці лежить заповітний анекдот, який, тріпочучи, очікує своєї черги. Новий виконавець, штовхаючи ліктями сусідів і благально кричучи: «А от мені розказували!» — насилу опановує увагу і починає:

— Один єврей приходить додому й лягає спати поруч своєї жінки. Раптом він чує — під ліжком хтось шкрябає. Єврей опустив під ліжко руку й питає: «Це ти, Джек?» А Джек лизнув руку і відповідає: «Це я».

Пасажири вмирають зо сміху, темна ніч закриває лани, з паровозної труби вилітають в'юнкі іскри, і тонкі семафори в світносяйних зелених окулярах сором'язно пролітають мимо, дивлячись поверх поїзда.

Цікава річ — смуга відчуження! У всі кінці країни біжать довгі важкі поїзди далекого сполучення. Всюди відкрита дорога. Скрізь горить зелений вогник — путь вільна. Полярний експрес підіймається до Мурманська. Зігнувшись і згорбившись на стрілці, з Курського вокзалу вискакує «Перший — К», прокладаючи шлях на Тіфліс. Далекосхідний кур'єр обгинає Байкал, повним ходом наближаючись до Тихого океану.

Муза далеких мандрів вабить людину. Вже вирвала вона панотця Федора з тихої повітової оселі і кинула в невідь-яку губернію. Уже і колишній предводитель дворянства, а нині діловод загсу Іполит Матвійович Вороб'янінов вражений у саме нутро своє і задумав чорт зна що таке.

Носить людей по країні. Один за десять тисяч кілометрів од місця служби знаходить собі осіянну наречену. Другий у гонитві за скарбами кидає поштово-телеграфне відділення і, наче школяр, біжить на Алдан. А третій так і сидить собі вдома, любовно погладжуючи спілу грижу і читаючи твори графа Саліаса, куплені замість карбованця за п'ять копійок.

Другого дня після похорону, порядкування яким люб'язно взяв на себе трунних справ майстер Безенчук, Іполит Матвійович пішов на службу і, виконуючи покладені на нього обов'язки, зареєстрував власноручно смерть Клавдії Іванівни Пєтухової, п'ятдесяти дев'яти років, хатньої господарки, безпартійної, з місцем мешкання в повітовому місті N і родом з дворян Старгородської губернії. Тоді Іполит Матвійович попросив собі законну двотижневу відпустку, дістав сорок один карбованець відпускних грошей і, попрощавшись із співробітниками, рушив додому. По дорозі він завернув до аптеки.

Провізор Леопольд Григорович, якого свої і друзі називали Ліпа, стояв за червоним лакованим прилавком, оточений молочними банками з отрутою, і нервово продавав своячениці брандмейстера «крем Анго проти загару і ластовиння, надає виняткової білості шкірі». Своячениця брандмейстера, однак, просила «пудру Рашель золотавого кольору, надає тілу рівний, недосяжний в природі загар». Але в аптеці був тільки крем Анго проти загару, і боротьба таких протилежних продуктів парфюмерії точилася півгодини. Переміг все-таки Ліпа, продавши своячениці брандмейстера губну помаду і клоповар — прилад, побудований за принципом самовара, але формою подібний до лійки.

— Що ви хотіли?

— Засоби для волосся.

— Для рощення, знищення, фарбування?

— Яке там рощення! — сказав Іполит Матвійович. — Для фарбування.

— Для фарбування є прекрасна річ «Титанік». Дістали з митниці. Контрабандний товар. Не змивається ні холодною, ні гарячою водою, ні мильною піною, ні гасом. Радикальний чорний колір. Флакон на півроку коштує три карбованці дванадцять копійок. Рекомендую як доброму знайомому.

Іполит Матвійович покрутив у руках квадратний флакон «Титаніка», глянув, зітхнувши, на етикетку і виклав гроші на прилавок.

Іполит Матвійович повернув додому і з почуттям огиди став поливати голову і вуси «Титаніком». У квартирі пішов сморід.

По обіді сморід розійшовся, вуса обсохли, злиплись, і їх ледве можна було розчесати. Виявилось, що радикальний чорний колір мав трохи зеленавий відблиск, але фарбувати вдруге було уже ніколи.

Іполит Матвійович витяг з тещиної шкатулки найдений ним напередодні список коштовностей, перелічив усю готівку, зачинив квартиру, сховав ключі в задню кишеню, сів на прискорений № 7 і поїхав до Старгорода.