Читати книгу - "Король Лір, Вільям Шекспір"

class="p1" style="">Вам розуму не треба позичати -

І кинуть примхи, що потворять вас.

 

Блазень

Таж і осел побачить, коли возик везе коня.

Гоп-гоп, моя мила,

Аби вірно любила!

 

Лір

Хто тут мене впізнає! Це не Лір!

Чи ж Лір так ходить, так говорить? Ні!

Чи він осліп? Чи розум затуманивсь?

Чи в сон у непробудний він запав?

Тут щось не те. Скажіть одверто, хто я?

 

Блазень

Тінь Лірова!

 

Лір

Я хочу знати - пам’ять, розум і здоровий глузд кажуть мені, що я колись був монархом, що я був батьком, що я маю дочок...

 

Блазень

Маєш, а вони хочуть зробити з тебе слухняного батька.

 

Лір

Як ваше ім’я, прекрасна дамо?

 

Гонерілья

Цей милий запит якнайбільш пасує

До жартів, що злюбили ви тепер.

Прошу вас, поміркуйте, що я вам

Сказала тут. Ви не в такому віці,

Щоб легковажно мислити й чинить.

Сто рицарів, котрих собі взяли ви,

Так зледащіли, у таку вдаються

Розпусту, що здається наш палац

Таверною чи домом соромоти.

На цю ганьбу негайних треба ліків.

Я вас прошу зменши́ти почет свій,

А то й сама зробити це потраплю.

Зоставте тих лише, хто гідний вас

І ваших літ.

 

Лір

Прокляття! Вічна тьма!

Сідлати коні! Скликати мій почет!

Ти, виродку мерзенний, заспокойся!..

У мене єсть іще одна дочка!

 

Гонерілья

Мою б’єте ви челядь. Набрід ваш

Усіх зухвало тут бере на глум.

 

Входить Олбені.

 

Лір

Біда тому, хто кається запізно!

(До Олбені)

А, сер! Це ви! Ви з нею теж у змові?

Кажіть мерщій! Гей, коні подавать!

Невдячність, демон із камінним серцем,

Страшніша над усі людські потвори,

Коли зросла на лоні у дочки!

 

Олбені

Сер, заспокойтесь.

 

Лір

(до Гонерільї)

Яструбе неситий,

Ти брешеш! Почет мій - достойні люди,

Що знають і повинності свої,

І честь, і шану. Та дрібна вина,

Яку я на Корделії побачив,

Скалічила мені навіки душу,

З мойого серця вирвала любов

І жовчю сповнила його гіркою!

О Ліре, Ліре, Ліре!

(Б’є себе по голові)

Бий у браму,

Що випустила розум і впустила

Безумство!.. Слуги, швидше відсіля!

 

Олбені

Владарю, я ж не винен, я й не знаю,

Чому ви нині так розхвилювались.

 

Лір

Можливо, сер. Почуй мене, природо!

Почуй мене, ласкаве божество!

Як суджено оцій гидкій тварюці

Дітей родити - відбери це в неї,

Неплідністю їй лоно засуши!

Нехай її мертвотне, марне тіло

Довіку немовляти не народить,

Щоб ним пишатись! А як вирок твій

Велить їй матір’ю колись назватись,-

Нехай народить хи́рляву потвору

Собі на муки! Хай її чоло

Від того вкриють зморшки передчасні

І щоки будуть зорані від сліз;

Хай радощі й печалі материнські

Обернуться на глум їй та ганьбу,

Нехай спізнає, що гадючі зуби

Це менший страх, як від дітей невдячність.

Геть! Геть!

(Виходить)

 

Олбені

Боги, відкіль це все пішло?

 

Гонерілья

Не клопочись розпитувать. Нехай

Іде старий, куди веде нерозум.

 

Повертається Лір.

 

Лір

Що? П’ятдесят лиш челядинців я

До послуг маю?

 

Олбені

Що таке, королю?

 

Лір

Скажу тобі.

(До Гонерільї)

А, сили неземні!

Соромлюсь я, що ти могла мене

Позбавить мужності, що через тебе

З очей моїх течуть безсилі сльози.

Хай наглий грім поб’є тебе! Нехай

Прокльон отця тебе покриє струпом!

Не смійте плакать, нерозумні очі,

Бо вирву вас і кину я на землю

З водою, що ллєте ви, щоб м’якшити

Черству цю глину. Що ж, нехай і так!

Дочку я іншу маю. Та до мене

Добріша буде, певно, й ласкавіша.

Коли вона зачує правду всю,

Вона тобі обличчя пазурами,

Вовчице кровожерна, роздере.

Затям: верну собі я знов ту владу,

Яку, гадаєш, стратив я навік.

 

Лір, Кент і почет виходять.

 

Гонерілья

Ти чув, мій володарю?

 

Олбені

Я не можу

Зректися справедливості, хоча

Люблю тебе над міру...

 

Гонерілья

Годі, годі!

Гей, Освальде!

(До Блазня)

Штукарю чи шахраю,

За паном забирайся, геть відсіль!

 

Блазень

Гей, кумцю Ліре, кумцю Ліре, стривай! Візьми свойого дурня з собою!

Швидко з донькою такою,

Як з лисичкою-сестрою,

Ми б розправитись могли,

Коли б тільки знать галузку

Та коли б ми за мотузку

Ковпачок мій продали.

Пан із блазнем геть пішли.

(Біжить геть)

 

Гонерілья

Цей дідуган, нівроку, не дурний.

Сто рицарів! Дозволити йому

Сто рицарів озброєних держати,

Щоб кожну примху і химеру кожну,

Всі забаганки, всі лихі пориви

Він підпирав оружною рукою

І над життям над нашим панував!

Ген, Освальде!

 

Олбені

Подумай, чи не марно

Боїшся ти?

 

Гонерілья

Ще гірше - надто вірить.

Вже краще попередить небезпеку,

Ніж потім з небезпекою боротись.

Його я знаю. Все, що він казав,

Списала у листі я до сестри.

Та чи вона погодиться тримати

Його і сотню рицарів, дізнавшись

З листа мого, до чого те призводить!

Гей, Освальде!

 

Входить Освальд.

 

Ну що, ти написав

Листа сестрі моїй?

 

Освальд

Так, ясна пані.