Читати книгу - "Цікавий випадок Бенджаміна Баттона, Фіцджеральд Френсіс Скотт"

а виглядав він помітно молодше. Однак, якби він сказав правду - що йому насправді п’ятдесят сім,- його все рівно не взяли б, бо надто він вже старий для такого діла.

Раптом хтось постукав у двері, і шафар приніс конверт, на якому стояв великий офіційний штамп; лист було адресовано Бенджаміну Баттону. Бенджамін нетерпляче відкрив конверт і захоплено взявся читати. Його сповістили, що багатьох офіцерів запасу, котрі служили в лавах армії під час Іспано-американської війни, знову призивають з підвищенням в чині; до листа були підшиті наказ про підвищення його до звання генералу армії Сполучених штатів і розпорядження явитись негайно.

Бенджамін вскочив, тремтячи від нетерплячки. Саме про це він мріяв! Він вхопив шапку і вже через десять хвилин, увійшовши до кравця на Чарльз-стріт, надривним дискантом замовив собі форму.

- Хочеш у війну побавитись, синку? - запитав кравець.

Бенджамін взбісився.

- Послухайте! Не ваше діло, чого я хочу! - злісно він відповів.- Моє прізвище Баттон, я живу на Маунт-Вернон Плейс, тож можете навіть не сумніватися в тому, що я маю право носити форму генерала.

- Що ж,- засумнівався кравець.- Як не ти, то твій батько. Мені все одно.

З Бенджаміна зняли мірку, і через неділю форма була готова. Важче було придбати генеральські знаки відмінності, позаяк крамар настирливо переконував Бенджаміна, що красивий значок ПЛАСТ анітрохи не гірше і з ним навіть цікавіше гратися.

І от серед ночі, не сказавши Роско ні слова, він втік з дому і потягом доїхав до військового табору в Мосбі, штат Південна Кароліна, де мав би прийняти в своє командування піхотну бригаду. В спекотний квітневий день він під’їхав до воріт табору, розплатився з шофером таксі, і звернувся до вартового.

- Солдате, кликни когось, щоб мої речі занесли,- скомандував Бенджамін.

Вартовий скоса поглянув на нього.

- Оце жарт! - всміхнувся він.- І як далеко ти зібрався в генеральській формі, синку?

Почесний ветеран Іспано-американської війни Бенджамін Баттон, випнув груди, зблиснув очима, але, натомість, спік раків.

- Струнко! - Він хотів було крикнути громовим голосом, набрав повні легені повітря... І раптом побачив, що вартовий клацнув каблуками і витягнувся, мов струна. Бенджамін намагався приховати самовдоволену посмішку, але, коли оглянувся, посмішка одразу щезла з його обличчя. Вартовий вітав аж ніяк не його бідолашного, а чималого артилерійського полковника, котрий під’їхав до воріт верхи.

- Полковнику! - пронизливо оглянув його Бенджамін.

Полковник під’їхав впритул, натягнув поводи, поглянув зверху на Бенджаміна, і його очі насмішкувато зблиснули.

- Хлопче, ти чий? - ласкаво запитав він.

- Зараз я тобі покажу хлопця, довбограй ти нещасний! - пригрозив Бенджамін.- Ану, злізай з коня!

Полковник зареготав до сліз.

- Тобі потрібен кінь, мій генерале?

- Ось! - крикнув Бенджамін в знемозі.- Читайте!

І він жбурнув полковнику наказ про присвоєння йому генеральського чину.

У полковника мало щелепа не впала під копита коню.

- Хто тобі це дав? - запитав він і запхнув наказ в кишеню.

- Уряд! І дуже скоро ви в цьому переконаєтеся!

- Ходи зі мною,- сказав полковник; він мав розгублений вигляд.- Я приведу тебе в головний штаб, там і розберемося. Ходи.

Полковник спішився і пішов до головного штабу. Бенджамін пішов за ним, тримаючи марку гідності, хоча в душі він сам собі клявся жорстоко помститись полковникові.

Але помсті не судилося справдитись. Замість того йому судилися зустрітись зі своїм сином Роско, котрий наступного дня примчався з Балтимору. Він був злим і роздратованим тим, що йому довелось кинути всі справи, аби забрати ридаючого генерала, тільки тепер вже без мундиру, додому.

 

Розділ 11

 

 

В 1920 році в Роско Баттона народився первенець. Однак під час святкування ніхто не зауважив, що замазура, що мав на вигляд десять років, котрий грався в дворі олов’яними солдатиками, приходиться новонародженому дідом.

Цей маленький хлопчик, чиє всміхнене личко носило на собі ледь помітний слід печалі, ні вкого не викликав неприязні, але для Роско Баттона його присутність була гірше за кару Господню. Якби би сказали діловоди того часу, це був «несерйозний підхід до справи».

Він вважав, що батько, котрий не бажав виглядати шістдесятирічним старцем, поводився не так, як мав би поводитись «поважний бізнесмен» - це була улюблена фраза Роско,- а дико і ганебно. На правду, коли він лиш задумувався про це, його огортала печаль. Роско наполягав на тому, що енергійні люди звісно повинні зберігати молодість, але при тому знати міру, бо ж це ніщо інше як «несерйозний підхід до справи».

Через п’ять років його маленький син міг вже гратися з маленьким Бенджаміном під наглядом няні. Роско одночасно віддав обох в дитячий садочок, де Бенджамін виявив, ще немає заняття цікавішого на світі, аніж приклеювання зелених папірців на жовті, плетення кольорових візерунків та вирізання сніжинок. Одного разу він напустував, його поставили в куток і він заплакав, хоча зазвичай йому було весело у світлій, залитій сонцем кімнаті, де ніжна рука пані Бейлі інколи торкалась його розкуйовдженого волосся.

Син Роско через рік пішов в перший клас, а Бенджамін залишився в дитсадочку. Від був щасливим. Щоправда, коли інші малюки розповідали про те, ким стануть, коли виростуть, на його обличчя спадала тінь, начебто своїм слабким дитячим розумом він розумів, що з ним те все ніколи не станеться.

Дні одноманітно збігали. Вже третій рік він ходив в дитячий садочок, але тепер він став надто малим, щоб клеїти зелені папірці на жовті. Він плакав, тому що інші хлопчики були більшими за нього і він їх боявся. Вихователька щось казала йому, але він вже нічого не розумів.

Згодом його забрали з дитсадочку. Центром його крихітного світу стала няня на ім’я Нана. В погожу погоду вони ходили гуляти в парк; Нана тицяла пальцем на величезне сіре чудовисько і казала: «Слон», а Бенджамін повторював за нею. І коли його вкладали ввечері спати, він без кінця повторював:

- Слен, слен, слен.

Іноді Нана дозволяла йому поцибати на ліжечку, і це було дуже весело, тому що, якщо гепнутись на неї, гнучкий матрацик підкине догори, а якщо при цьому протяжно казати: «А-а-а», то голос до того вже смішно вібрує.