Читати книжки он-лайн » Класика 📜🎩🎭 » Борислав сміється, Франко І. Я.

Читати книгу - "Борислав сміється, Франко І. Я."

139
0

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 7 8 9 ... 86
Перейти на сторінку:
на міс­ток, від­ки ули­ця по­ча­ла знов пі­дій­ма­ти­ся до­го­ри, по­між дво­ма ря­да­ми ви­со­ких ясе­нів, по­ки не ур­ва­ла­ся на­вер­ху, де блис­ку­чий по­зо­ло­че­ний хрест мер­ко­тів до сон­ця. Тут же за мос­том нап­ра­во по­чи­нав­ся об­шир­ний сад, об­му­ро­ва­ний ви­со­ким му­ром. Да­лі мур кін­чив­ся, за­мість нього йшли шта­хе­ти з ду­бо­вих лат в му­ро­ва­них стов­пах з блис­ку­чи­ми чор­ни­ми на­го­лов­ни­ка­ми з по­ли­ва­ної гли­ни. За ти­ми шта­хе­та­ми був уже не сад, але ого­ро­дець цві­то­вий, до­сить за­пу­ще­ний, ок­ру­жа­ючий ста­рос­вітський, без­по­вер­хо­вий, а за­то ши­ро­ко роз­ло­же­ний дім під гон­та­ми. Від ули­ці ве­ла до нього ши­ро­ка в’їздо­ва бра­ма і по­біч не­ве­лич­ка хвір­точ­ка для пі­шо­хо­дів. То бу­ла Гер­ма­но­ва осе­ля. Тут він жив від кількох літ, хоть мав ще кілька до­мів по ін­ших час­тях міс­та і три ка­ме­ни­ці в рин­ку. Всі ті бу­дин­ки він ви­пус­кав у на­єм, а сам не мав охо­ти ру­ша­тись із сього ста­рос­ві­т­сько­го ви­гід­но­го гніз­да. Дім сей ра­зом з ве­ли­ким са­дом, ого­ро­дом, под­вір’ям, стай­ня­ми і вся­ки­ми зна­до­ба­ми він за­ку­пив від вдо­ви по од­нім польськім па­ну з ве­ли­ко­го ро­ду. Пан той дав­ні­ше мав ве­ли­кі маєтки, кілька сіл око­лиш­ніх. Але най­більша часть то­го маєтку піш­ла на під­пи­ран­ня не­щас­ли­вої ре­во­лю­ції в 1831 р.; що ли­ши­ло­ся опіс­ля, бу­ло по­т­ра­че­но в дов­го­літ­ніх про­це­сах о якесь нас­лідст­во, так що по ска­су­ван­ні пан­щи­ни дав­ній ді­дич очу­тив­ся не­мов на льоду і не міг наз­ва­ти своїм ні­чо­го, крім сього од­но­го до­му з са­дом та па­рою ко­ней. Тут він і до­жив сво­го ві­ку в за­тиш­ші, а по йо­го смер­ті жін­ка спро­да­ла й сей пос­лід­ній шма­ток давньої ве­ли­чі і заб­ра­ла­ся з тих сто­рін. За­мість ста­ро­го польсько­го ді­ди­ча нас­тав но­вий пан в тих му­рах - Гер­ман. Він то­ді іно що по­чав по­рос­та­ти в пір’я; за­куп то­го до­му був пер­ший крок до йо­го піз­ні­шо­го ба­гатст­ва; мо­же, для то­го він і звик­ся так із тим ста­рим жит­лом.

Впрочім, Гер­ма­на ма­ло зай­ма­ло внут­рішнє улад­жен­ня до­му,- тим мен­ше зай­мав йо­го сад, в кот­рім дав­ній влас­ти­вець про­сид­жу­вав, бу­ва­ло, ці­ле лі­то і в кот­рім, як го­во­ри­ли в су­сідст­ві, і те­пер ще не раз мі­сяч­ної но­чі мож бу­ло ви­ді­ти йо­го ви­со­ку стать з дов­ги­ми ву­са­ми і бі­лим, як мо­ло­ко, во­лос­сям, бро­дя­чу в гус­тій ви­со­кій тра­ві,- мож бу­ло ви­ді­ти, як він ог­ля­дає кож­де де­ре­во, мов ста­ро­го зна­ко­мо­го, ча­сом за­ла­мує ру­ки або зіт­хає важ­ко. Гер­ман хоть і чув ті слу­хи, смі­яв­ся з них, але до са­ду все-та­ки йо­го не тяг­ло. Він вдо­во­лив­ся тим, що кож­дої вес­ни по­чис­лив де­ре­ва і від­так ви­пус­кав сад в арен­ду са­дів­ни­ко­ві, сам же до нього ма­ло ко­ли й заг­ля­дав.

І в са­мім до­мі Гер­ман ма­ло які по­ро­бив змі­ни. Ста­рос­ві­т­ські меб­лі об­би­то но­вим реп­сом, за­мість ста­ро­польських ве­ли­ких пе­чей по­му­ро­ва­но но­ві, ках­ле­ві, між вік­на­ми по­ві­ша­но ве­ли­кі дзер­ка­ла, та й го­ді. На сті­нах, по­біч де­яких но­вих шти­хів, ви­сі­ли по­чор­ні­лі від ста­рос­ті порт­ре­ти дав­ніх польських маг­на­тів, з гус­ти­ми бро­ва­ми, гріз­ни­ми ву­са­ми і ого­ле­ни­ми ло­ба­ми. Див­но виг­ля­да­ла то­та су­міш ста­рос­віч­чи­ни з нев­мі­ли­ми і не­мов слу­чай­ни­ми про­ба­ми но­ви­ни, але Гер­ма­на се ма­ло об­хо­ди­ло, він і так за­ня­тий був ін­ши­ма, важ­ні­ши­ми ді­ла­ми, йо­го зав­дан­ня бу­ло - гро­ма­ди­ти, а не ужи­ва­ти, і він гро­ма­див, зби­рав, мно­жив, док­ла­дав з яки­мось га­ряч­ко­вим пос­пі­хом, не дба­ючи, хто бу­де ко­рис­ту­ва­тись йо­го над­бан­ням;

- От і моє гніз­до! - ска­зав Гер­ман, от­во­ря­ючи хвірт­ку і впу­с­ка­ючи Ле­она на­пе­ред. Ле­он пер­ший раз ни­ні всту­пав в йо­го по­ро­ги.

- Ах, як ту ви­гід­но, як ту прос­тір­но! - скри­ку­вав хви­ля від хви­лі з чем­ною пе­ре­са­дою Ле­он, об­зи­ра­ючись по под­вір’ю. Под­вір’я бу­ло ви­ло­же­не пли­та­ми. На­се­ре­ди­ні бу­ла кир­ни­ця під даш­ком, з ве­ли­ким ко­ле­сом на два від­ра. Да­лі збо­ку вид­но бу­ло стай­ню, а по­біч неї вхід до са­ду.

- Простірно то прос­тір­но,- від­ка­зав Гер­ман,- але, прав­ду ка­жу­чи, тро­ха мов пус­то. Ви­ди­те, чо­ло­вік уже в та­ких лі­тах, ко­ли йо­му не до­сить се­бе са­мо­го, ко­ли рад би ба­чи­ти­ ся се­ред ці­лої ку­пи ма­леньких, ве­се­леньких…

- О, так, так,- пе­рер­вав Ле­он,- се імен­но й ме­ні за­раз прий­шло на дум­ку. Справ­ді, що ту жи­ти се­ред ку­пи мо­ло­до­го по­томст­ва, то був би рай, прав­ди­вий рай!..

- А те­пер що? - го­во­рив да­лі Гер­ман.- Син наш у Льво­ві… Ну, тре­ба, що­би мо­ло­дий чо­ло­вік за­мо­ло­ду чо­гось нав­чив­ся…

- Певно, пев­но!

- А ми з жін­кою, двоє нас, а ще во­на хо­ро­ви­та… приз­най­те, що ча­сом чо­ло­ві­ко­ві прик­ро ро­биться.

Вони ввій­шли до по­коїв.

- Правда? - ка­зав Гер­ман.- Ти­хо, як в мо­ги­лі… Слуг не де­р­жи­мо мно­го: віз­ник, ку­хар­ка та й по­коївка, більше нам не тре­ба. І так ту ці­лий день. Ме­не зви­чай­но й так рід­ко ко­ли до­ма ви­да­ють, все ді­ла.

- Ой так, так,- ска­зав Ле­он,- важ­ке на­ше жит­тя. Го­во­рять: що́ хи­бує ка­пі­та­ліс­то­ві,- не­ро­ба, жиє со­бі та гро­ші зго­р­тує. А тут би во­ни пог­ля­ну­ли, по­жи­ли кілька день на­шим жит­тям, то, пев­но би, від­ки­ну­ли­ся й тих ка­пі­та­лів і то­го жит­тя.

- О, пев­но, ру­чу вам! - пот­вер­див Гер­ман.- Хоть в тій хви­лі й миг­ну­ла йо­му по го­ло­ві зби­точ­на дум­ка, що пре­цінь при всій тій тяж­кос­ті, при всіх не­до­го­дах жит­тя якось ні один ка­пі­та­ліст не ки­нув ще доб­ро­вільно сво­го маєтку, ані не по­мі­няв­ся ним за па­ли­цю й тор­би жеб­рацькі.

Герман пе­рей­шов із своїм гос­тем уже три по­кої. Всю­ди бу­ло ти­хо і пус­то. Він шу­кав своєї жін­ки, але не міг її дог­ля­ну­ти. Пе­рей­шли до чет­вер­то­го по­кою, об­шир­но­го, як ма­ш­тар­ня. Гер­ман озир­нув­ся, і тут не бу­ло ні­ко­го.

- Що за ди­во, де во­на по­ді­ла­ся? - ска­зав пів­го­ло­сом Гер­ман, ко­ли втім із су­сіднього по­кою, спальні йо­го жін­ки, по­чу­лось йо­му щось, не­мов го­лос­не хли­пан­ня.

- А се що? - ска­зав він, прис­лу­ху­ючись.

- Чи не пла­че хтось? - ска­зав, і со­бі ж нас­лу­ху­ючи, Ле­он.

- Будьте лас­ка­ві, ко­ха­ний су­сі­до, сядьте ту, спо­чиньте хви­льку, ось, про­шу, пе­рег­ляньте альбум моїх зна­ко­мих, мо­же, по­ба­чи­те й со­бі зна­ко­мі ли­ця… І пе­реп­ра­шаю вас, що вий­ду на хвильку, пог­ля­ну, що се та­ко­го…

- Але ж про­шу, про­шу,- від­ка­зав Ле­он, сі­да­ючи на кріс­лі ко­ло круг­ло­го сто­ла. Він узяв альбум до­ рук, але не мав охо­ти пе­рег­ля­да­ти йо­го. Хви­лю си­дів без ру­ху і дум­ки. Ро­зіг­рав­ша хви­ля йо­го фан­та­зії на­раз із­сяк­ла, втих­ла під впли­вом сеї ти­ші, сього не­мов мо­гильно­го хо­ло­ду, який па­ну­вав в тім до­мі. Він сам не знав, чо­му ся ти­ша йо­му не по­до­ба­лась.

- Тьфу до чор­та, якась мов роз­бій­ницька корш­ма, аж чо­ло­ві­ко­ві мо­то­рош­но!.. Здаєтся, що от-от хтось ви­па­де з-за две­рей

1 ... 7 8 9 ... 86
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Борислав сміється, Франко І. Я.», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Борислав сміється, Франко І. Я."