Читати книгу - "Фольклорні записи - ч. 2, Олена Пчілка"

щось стукотить і приказує:

- Стукотить, грюкотить вовча голова! Дівко, дівко, одчини!

Одчинила.

- Дівко, дівко, пересади мене через поріг!

Пересадила й за стіл посадила, нагодувала й спати покотила.

Ще за яким часом знов щось таке стукотить і приказує:

- Стукотить, грюкотить ведмежа голова! Дівко, дівко, одчини!

Одчинила дідова дочка.

- Дівко, дівко, пересади мене через поріг!

Пересадила.

- Посади за стіл і нагодуй.

Посадила й нагодувала.

- Покоти мене спати.

І спати покотила.

Ну, поснули всі. Ранком кобиляча голова й каже дідовій дочці:

- Ану, заглянь мені у праве вухо.

Вона заглянула, коли там стільки всякого добра! Одягу, полотна, посуду всякого!

- Це все твоє, бери собі,- каже кобиляча голова,- за те, що ти нас добре приймала.

Далі й вовча голова каже:

- Ану, заглянь мені у праве вухо, що ти там побачиш.

Заглянула, коли ж там теж стільки всякого добра: коні, телиці, овечки!

Як заглянула дівчина ведмежій голові у праве вухо, аж там цілі підводи стоять, волами запряжені, повні усякого хліба, огородини!

- Це все тобі буде! - каже й ведмежа голова.

- А тепер прощавай! - каже кобиляча голова.

Та й подалися всі в ліс.

Дивиться дівчина на своє добро, не знає, що й робить! Коли це йде дід, батько її, одвідати дочку. Як уїхав у двір, як побачив усе добро - і сам не знає, що то таке. А ввійшов у хату, аж там і одчинені скрині з усяким добром!

- Що це таке? - питає дід.

А дочка йому й розказала все.

- Ну,- каже дід,- тепер поїдемо додому! Може, вже й баба не буде гніватись, як побачить стільки добра!

Забралися й з усім добром, забрали й котика та півника. Їдуть коло тієї яблуньки, а на ній такі хороші червоні яблучка! Коли це яблунька й гукає:

- На тобі, дівонько, яблучок!

Та й дала дідовій дочці багато яблучок.

Їдуть далі, коли біжить та сучечка, що її порятувала дідова дочка, та й каже:

- На тобі, дівонько, намисто, за те, що ти мене порятувала!

Та й дала аж десять разків доброго намиста.

- А, спасибі тобі,- каже дідова дочка,- яка ж я рада! У мене все, все є, а тільки доброго намиста не було.

Та й убралася в те намисто.

Як приїхала додому, як побачила баба все те добро, зараз почала казати дідові:

- Одвези й мою дочку туди! Я хочу, щоб і в моєї дочки було стільки всього!

Одвіз дід і бабину дочку. Покинув їй усього їсти, сам поїхав додому. Увечері бабина дочка повечеряла й лягла спать. Коли це щось стукає:

- Стукотить, грюкотить кобиляча голова! Дівонько, дівонько, одчини!

А вона одказує:

- Невелика пані, й сама одчиниш!

Одчинила кобиляча голова, далі каже:

- Дівонько, дівонько, пересади мене через поріг.

- Невелика пані, й сама перелізеш!

- Дівонько, дівонько, посади мене за стіл і нагодуй!

- Невелика пані, й сама сядеш, та там скоринку з’їси!

- Дівонько, дівонько, покоти мене спати! - каже наостанку кобиляча голова, а бабина дочка знов одказує:

- Невелика пані й сама покотишся!

Покотилася кобиляча голова під піч. Коли це знов щось гукає:

- Стукотить, грюкотить вовча голова! Дівонько, дівонько, одчини!

І знову бабина дочка не схотіла нічим прислужитись.

Прибула й ведмежа голова, теж гукає:

- Стукотить, грюкотить ведмежа голова! Дівонько, дівонько, одчини!

Не схотіла бабина дочка й ведмежій голові нічого послужити. Ведмежа голова сама і в хату влізла, сама й коло столу вмостилася, сама й спати покотилася.

А другого дня ведмежа голова й каже:

- Ну, коли ти така, то ми ж тобі задамо!

Та взяли й розірвали бабину дочку. Саму з’їли, а кісточки в торбинці надворі повісили.

А баба вже посилає діда по дочку, каже:

- Пора вже тобі їхати по неї. Там уже досі в неї всього є, треба її додому привезти.

Дід став збиратися, а баба теж клопочеться, готується зустріти дочку,- пече, варить, сусідів кличе.

Випроводжає баба діда, коли чує, сучечка вилізла на хату та й дзявкотить:

- Дідова дочка як панночка, а з бабиної дочки тільки кісточки брязкають!

- Що це вона дзявкотить? - каже дід.

- А то вона дурна! - каже баба, та й кинула на сучечку ломаку.

Поїхав дід. Коли приїздить у ліс, до тієї хатки, аж і правда: нема в хаті нікого, і в дворі нічого, а в торбинці тільки кісточки брязкають...

Приїхав дід, розказав бабі, що так і так. Баба плаче, та вже нічого не поможеться.

А дідова дочка пішла заміж, і живуть вони собі добре. Я в них була, мед-вино пила, калачами заїдала, медком солодким смакувала.

 

ДОБРАНА ПАРА

 

 

Був собі чоловік та жінка. Вони тільки що побралися і сиділи на своєму хазяйстві; та сказати по правді, не дуже мудрі вони були зроду, то не дуже добре їм і велося. Об тім, самі вже побачите, як там було...

Привезла жінка з дому чималий шматок сала, а чоловік і каже: «Ти ж, моя мила, не шапаруй того сала, можна й пісний борщ варити, краще сховай те сало для прийдешнього!» - «Добре!» - каже жінка. Сало сховала, а борщ стала варити пісний.

Коли одного разу, як не було чоловіка дома, прийшов якийсь подорожній та й став просити в господині, чи не дасть вона йому чого попоїсти. Жінка дала йому окраєць хліба.

- А чи нема в вас, паніматко, сала? Дали б ви мені з ласки своєї! - просить подорожній

- Е,- каже господиня,- сало в нас є, так чоловік казав, що то буде для прийдешнього. Ще його не було, а колись же таки він прибуде!..

Поміркував собі щось той подорожній та й каже:

- Ну, так оце ж ви мені й дайте сала, бо я ж і єсть «прийдешній»: бачите