Читати книгу - "Гетьман Іван Виговський, Нечуй-Левицький"

часом довгенько, по мiсяцiв два, - сказала Олеся, - але все-таки не годиться менi кидати й своєї хати, i свого господарства.

"Можна буде з нею часто бачитись в Києвi, - подумав Iван Остапович. - Не мине ця пташка мого сильця!"

Тiтка Якилина Павловська звелiла накривати стiл. I швидко потiм, замiсть снiдання, подали на стiл цiлий обiд, та ще й не убогий. Павловська одчинила дверцi пiчурок: там з'явився цiлий скляний звiринець. Через руки тiтки Якилини звiдтiль почали виходити, неначе з Ноєвого ковчега, усякi звiрi: синi ведмедi, зеленi леви, якiсь мiфiчнi чудернацькi крокодили чи ящiрки з лапами, а далi вилiз з пiчурки якийсь здоровий вишневий змiй з товстим пузом i з тонким хвостом, закрученим, неначе бублик. Змiй був повний вишнiвки. Тi звiрi з настойками, наливками та медами розлiзлись скрiзь по столi, неначе череда в полi. З'явились пiснi пироги з гречаною кашею та з грибами, борщ з карасями, а потiм стiл аж захряс пiд варениками, мнишиками в сметанi, пампушками, шуликами з маком та медом i маковниками. Тiтка Якилина частувала, припрошувала, все наливала чарки i сама потроху випивала. I тiтка, й Катерина, й Олеся не цурались хлiба-солi i їли не згiрше й не менше, як i чоловiки, без церемонiї.

- Ой, запiзнюся я в дорогу через ваш багатий та довгий обiд! Буде мене гетьман бити, та нiкому буде й боронити, - сказав Iван Остапович, допиваючи здоровий кубок меду.

- Якби я була там, в Чигиринi, я б вас оборонила од гетьмана, - сказала тiтка Якилина, випивши меду i втираючи вуста хусточкою.

- А ви, Олено Богданiвно, боронили б мене од гетьманської булави? - спитав в Олесi Iван Остапович.

- Авжеж, боронила б, бо шкода як б'ють чоловiка, та ще й нiзащо, - обiзвалась Олеся, заїдаючи обiд маковниками.

- Ой, час в дорогу, час в дорогу! Сидiв би я в вас i до вечора, якби мене не вигнали, та час до Чигирина братись, - сказав Iван Остапович i хапком встав, перехрестився, подякував Павловськiй за хлiб, за сiль та за щиру ласку i почав, прощатись. На прощаннi вiн поцiлував тiтку Якилину в одне й друге плече. - Ото щира ви людина! Бачуся з вами двiчi, знаю вас два днi, а менi здається, що я з вами вiк звiкував i знав вас бог за од якого часу, - мовив Iван Остапович до Павловської.

- Заходьте ж до нас, як будете в Києвi! Не минайте моєї хати! - сказала Павловська до Виговського.

- Хiба вмру, що не зайду... А ви, Олено Богданiвно, довго ще будете гостювати в Києвi в тiтки? - спитав Iван Остапович.

- Та, мабуть, поїду на Полiсся пiсля Великодня, як почнеться робота на полi, - сказала Олеся на прощаннi.

- То ми ще побачимось, як будемо живi та здоровi, бо мене гетьман таки частенько посилає по дiлу до Києва, - сказав Iван Остапович i вийшов з покоїв веселої Якилини.

II

Невеселий виїхав того ж таки дня з Києва Iван Остапович з двома верхiвцями-козаками. Вже наступав вечiр, як вiн в'їхав у густий київський бiр. Сумне небо, вкрите густими хмарами, високi сосни, що стояли, нiби стiни, по обидва боки дороги, наводили на його задуму. Бiр тихо гув, неначе далекi хвилi моря. Це сумовите, тихе, але дуже гудiння наводило на душу Виговського задуму й сум. Пiсля шуму i гаму в Києвi на празникуваннях та обiдах Виговському здалося, що вiн заїхав у якусь пустиню. Вiн похилив голову, а думи за думами тихо йшли однi за другими, одна другу викликаючи серед мертвої самiтностi. Йому все чогось здавалось, що вiн нiби загубив щось дуже коштовне або щось забув у Києвi таке гарне та дороге, що за ним варто було i назад вернутись. Високий стародавнiй екiпаж, поставлений на полозки, бiльш схожий на фараонову колiсницю, нiж на санки, плавно й рiвно линув по утертому шляху. Нi гуку, нi стуку кругом. Тiльки бiр жалiбно гув, неначе стогнав, а думи ще яснiше й виразнiше снувались роєм в головi Виговського.

"Треба сватати Олесю, хоч би прийшлося вихопити й видерти її з рук гордовитої високої рiднi. Вона поважна й розумна, як теперiшня Богданова жiнка Ганна; вона зумiє добре вдержувати мiй дiм, може, колись i гетьманський... Вона шляхетського високого роду, вмiтиме прийняти й привiтати людей. Козаки її поважатимуть; козацька старшина не посмiє заводити в моєму домi запорозької сваволi та п'янства, котрого i я сам не люблю. Вона й багатенька, й гарна, гарна, як лелiя", - думав Виговський, втопивши очi в темно-зеленi стiни сумної соснини, неначе вiн читав на їх свої думи.

Тихий вiтер дихнув неначе духом на сосновий старий лiс. Сосни заколивались i загули ще сумнiше й жалiбнiше. Сумнi й жалiбнi думки швидше заворушились в душi Виговського. Йому чогось стало жаль Олесi, жаль Києва. Вiн згадав привiтну тiтку Якилину i йому стало жаль i за Якилиною, йому хотiлось вернутись назад, подивитись на Олесю i на тi кiмнати, де вона тепер пробувала.

Другого дня ввечерi Виговський прибув до Чигирина i ввiйшов в свою кватиру. Вiн був чоловiк нерозтратливий, хоч i не скупий, i наймав собi невеличку кватиру недалеко од гетьманського двору. Од гетьмана вiн брав добре вдержування. Чужоземськi посланцi надаряли його коштовними подарунками. Але в той час вiн ставив на свiй кошт монастир коло Чигирина i тратив на будування монастиря чимало грошей.

Iван Остапович увiйшов у свою тiсну кватиру, i вона здалася йому тепер надзвичайно сумною.

"От було б добре, якби оце з моєї хати вибiгла назустрiч менi Олеся, привiтала мене ласкаво, обвила менi шию повними руками, пригорнулась до мене, сiла зi мною поруч отут на канапцi i розважала мене своєю тихою розмовою", - думав Iван Остапович, сидячи на канапцi.

Надворi i в покоях стояла мертва тиша. Маленькi вiкна стали нiби слiпнути: надворi вже сутенiло. Вечiр заглядав у всi маленькi вiконця, а по кутках стояли темними стовпами дiди-тiнi. В недобре натоплених покоїчках було холодно. Виговський важко зiтхнув i глянув на столи, на поскладанi в купи усякi канцелярськi папери. I цi столи навели на його смуток. Йому здавалось, що i тi покої, i тi столи не наводили б на його душу такого смутку, якби по тих покоях походжала Олеся. Перший раз на своєму вiку вiн почував свою самiтнiсть, почував нудьгу. Перший раз на вiку найшов на його душу