Читати книгу - "Лихо давнє й сьогочасне, Мирний"

хи­лив­ся поміж ла­ке­ями то на той, то на дру­гий бік.

- Аж ось і архірея ве­дуть! - хтось гук­нув з ку­пи, що кру­гом обс­ту­пи­ла Ма­ри­ну. Ку­па за­ре­го­та­ла­ся.

- Розступіться! Розс­тупіться! - гу­ка­ли ла­кеї, підво­дя­чи до ку­пи Фе­до­ра.

Народ роз­дав­ся. П'яно­го та зас­па­но­го Фе­до­ра підве­ли до доч­ки й пос­та­ви­ли про­ти неї.

- Подивися на свою кра­лю!.. Бач, як її на­ря­ди­ли! - злісно гу­ка­ла при­каж­чи­ко­ва жінка. "

- Марино-о! - тілько й зміг ви­мо­ви­ти Федір, за­хи­тав­ся і, як сніп, по­ва­лив­ся їй під но­ги.

- Бач, як батько кла­няється ни­зенько своїй чесній дочці,- базіка­ла при­каж­чи­ко­ва жінка. Другі всі мов­ча­ли та якось по­ну­ро ди­ви­лись…

Це зра­зу щось як свис­не, ляс­не!.. Ма­ри­на нес­тям­но скрик­ну­ла, схо­пи­ла­ся і, мов навісна, ки­ну­ла­ся з дво­ру. Ба­ри­нин ку­чер Самійло з гост­рим ба­то­гом гнав­ся за нею й че­сав по чім по­па­ло. Ма­ри­на в драній ряд­няній со­рочці, що кру­гом неї так і май­то­ла­ла­ся своїм дран­тям, мов вітер, мча­ла з дво­ру в по­ле. Лю­ди на­зирці її про­вод­жа­ли.

- Ач, як вивірчує!..- гу­ка­ла, за­ли­ва­ючись ре­го­том, при­каж­чи­ко­ва жінка.

Та на­род уже не ре­го­тав­ся. Дех­то з пов­ни­ми сліз очи­ма пог­ля­дав у по­ле, як Ма­ри­на, нес­тям­но ле­мен­ту­ючи, тіка­ла; другі бо­яз­ко ози­ра­ли­ся на­зад, де се­ред дво­ру ле­жав блідий, як смерть, Федір. Усім ста­ло якось мо­то­рош­но, страш­но-Як заг­нав Самійло Ма­ри­ну аж геть за мо­ги­ли, що вже її ста­ло не вид­ко, і вер­нув­ся у двір, то і Фе­до­ра приб­ра­ли з-пе­ред ба­ри­ни­них вікон. Йо­го по­нес­ли до то­го ж та­ки Самійла на ко­нюш­ню. Навіщо? Про­чу­ма­ти­ся? Пох­ме­ли­ти­ся? Ні, щоб прос­пав­ся… Ба­ри­ня на дру­гий день звеліла зад­ля батька інше похмілля го­ту­ва­ти. Самійло хва­лив­ся, що аж три кан­чу­ки зве­ле­но в сирівці на­мо­чи­ти. Та, вид­но, Федір, хоч і об­мер­лий був, а про те до­га­дав­ся. На ра­нок йо­го вже не бу­ло в ко­нюшні; шу­ка­ли по всьому дво­ру й сад­ку, та ніде не зна­хо­ди­ли. Ки­ну­лись у но­ву ха­ту - аж Федір ви­сить без­печ­но собі на трям­ку в сінях…

Одрадяни, по­чув­ши про те, на­че по­те­теріли. Та ка­ра над Ма­ри­ною, що при­ду­ма­ла їй ба­ри­ня, та наг­ла смерть Фе­до­ро­ва, мов стра­хо­ви­ще яке, сто­яли пе­ред їх очи­ма, а в серці, на са­мо­му дні збен­те­же­ної душі, во­ру­ши­лось гірке по­чу­ван­ня, що то з кож­ним мо­же та­ке ста­ти­ся, і ніщо в світі не обо­ро­нить їх від то­го…

Пригадали во­ни тоді, що дід Улас плес­кав, як во­ни за­ви­ду­ва­ли фе­до­ро­во­му по­ку­ман­ню… Не­да­ром він тоді ка­зав: "Тоді ска­жеш - гоп, як вис­ко­чиш!.." Не­да­ромі.. О, той дід із ню­хом!..

А тут ще після то­го че­рез два дні й Самійло повісив­ся в ко­нюшні. Лю­би­мий ба­ри­нин же­ре­бець про­пав. Ба­ри­ня кли­ка­ла до се­бе Самійла, до­пи­ту­ва­ла­ся, від чо­го? По­кой­ова Хвенька хва­ли­ла­ся, що ба­ри­ня ду­же гніва­ла­ся, на­ка­зу­ва­ла Самійлові, щоб він пам'ятав, що во­на йо­му же­реб­ця не за­бу­де. Самійло вий­шов од ба­рині ду­же пох­му­рий, а на дру­гий день узяв та й повісив­ся.

Самійлова смерть так ба­ри­ню чо­гось на­ля­ка­ла, що во­на з ля­ку тро­хи не вмер­ла. Цілих два тижні лікарі не од­хо­ди­ли од пос­телі не­ду­жої; гонці за гон­ця­ми раз по раз літа­ли вер­хи то в го­род, то в Од­ра­ду. Як тро­хи їй по­лег­ша­ло, бо­ля­щу пе­ре­вез­ли в го­род, а на зи­му во­на з си­ном поїха­ла за гра­ни­цю та вже більше й не вер­та­ла­ся звідти.

Не вер­тав­ся в Од­ра­ду й Олексій Іва­но­вич. Дім зве­ле­но бу­ло за­би­ти, прис­луж­ників роз­пус­ти­ти. Спустіло зовсім дво­ри­ще, у ньому тілько при­каж­чик зос­тав­ся, та й той хва­ливсь, що в дворі не­без­печ­но…

Люди го­моніли, що кож­ної ночі якась біла тінь ви­хо­ди­ла з Фе­до­ро­вої ха­ти й пря­му­ва­ла до пансько­го бу­дин­ку, під ба­ри­ни­ни­ми вікна­ми чо­гось жалісно ви­ла і все не­на­че ко­гось вик­ли­ка­ла. А в сад­ку десь наб­ра­ли­ся сичі та со­ви і в самій гу­ща­вині сум­но-сум­но пе­рек­ли­ка­ли­ся…

Де ж Ма­ри­на діла­ся?.. Ма­ри­на безслідно зник­ла, про­па­ла. Одні ка­за­ли, що, ма­буть, во­на се­бе в гли­бо­ко­му став­ку або в ко­ло­дязі по­хо­ва­ла; другі до­га­ду­ва­лись, чи не по­да­лась, бу­ва, на вільні сте­пи, бо де-не­будь би про­яви­ла­ся, а то ніхто нігде її не ба­чив, нічо­го про неї не чув, на­че її зем­ля прог­ли­ну­ла…

Одрадяни то­му не ди­ву­ва­ли­ся. Хіба ма­ло їм до­во­ди­ло­ся ба­чи­ти вся­ко­го ди­ва на своїм віку? Спер­шу по­го­моніли тро­хи, а потім і за­бу­ли.

Одно тілько їх ди­ву­ва­ло: чо­го це дід Улас став та­кий бадьорий та жартівли­вий? То бу­ло ко­ли-не-ко­ли хіба за хлібом при­су­не в се­ло, та смут­ний, та сер­ди­тий: і то­го лає, і дру­го­го кос­тить. А то тро­хи не щод­ня плен­тається по се­лу. Підмо­го­ри­чив ба­бу-шеп­ту­ху аж тричі на тиж­день пек­ти йо­му бу­ханці.

- Надолужила мені лемішка з бринд­зою! Ос­то­чортіла й ка­ша з са­лом! - скар­жив­ся Улас.

- Буханця, діду, за­кортіло? - пи­та­лись лю­ди.

- Атож… Хоч злидні, та з пер­цем! Не хо­че киш­ка прос­то­го хліба - бу­хан­ця їй по­да­вай! - жар­ту­вав дід.

А це чут­но, що Улас зби­рається зи­му­ва­ти в сте­пу. Кло­по­четься за провіантом на всю зи­му, щоб дос­та­ви­ли йо­му не на ста­ре ста­но­ви­ще біля се­ла, а на літне - в степ, верс­тов за двад­цять або й то­го більше.

- Чого це так у сте­пу за­ма­ну­ло­ся зи­му­ва­ти? - пи­та при­каж­чик.

- Повітря там прос­торіше, для ота­ри здо­ровіше - тут, біля се­ла - ліси та яри, звір шко­дить; а там, як у бо­га за па­зу­хою! - од­ка­зує Улас.

- Та з те­бе ж, діду, там дуд­ка бу­де!- ре­го­чуть лю­ди.

- А як бу­де, то хтось заг­рає! - жар­тує Улас.

- А як же ти, діду, бу­деш сам зи­му­ва­ти?

- Чого сам?

- А з ким же?

- З са­ми­цею! - ре­го­че дід.

- Ото! Чи бач, чо­го за­бан­дю­ри­ло­ся ста­ро­му? - ка­жуть жінки.

- На старість во­но так завж­ди: си­ви­на в бо­ро­ду, а чорт у реб­ро!- од­но жар­тує Улас.

- Гляди, діду, щоб він тобі не про­ло­мив йо­го!

- Стара кістка й чор­тові не по­дасться! Ре­го­чуть лю­ди з смішних дідо­вих ви­га­док, і дід ре­го­че, та все зби­рається у степ зи­му­ва­ти. Наб­рав собі бо­рош­на, бу­ряків, ка­пус­ти, кар­топлі й скрив­ся з се­ла на всю зи­му.

На вес­ну він знов пе­ре­ко­чу­вав до се­ла, тілько вже не сам, а з помічни­цею. За йо­го ота­рою прип­ле­ла­ся якась чор­ня­ва ог­ряд­на мо­ло­ди­ця з не­ве­лич­кою дівчин­кою на ру­ках.

- Що це, діду, за мо­ло­ди­ця з то­бою? - пи­та­ють лю­ди.

- А вам що за діло?.. Мо­ло­ди­ця та й годі! - су­во­ро відка­зує дід.

- От ти й знай: ішов сам зи­му­ва­ти, а вер­нув­ся з са­ми­цею та ще й з са­ме­нят­ком! - по­ри­ва­ли­ся жар­ту­ва­ти жінки.

Дід мов­чав. Поміж людьми ж хо­ди­ла чут­ка, що мо­ло­ди­ця - йо­го не­бо­га, сест­ри­на доч­ка, з да­ле­ко­го се­ла, зветься Пріською; бу­ла за­му­жем, та чо­ловік умер,- ото дід і взяв її до се­бе за помічни­цю.

Вийшла