Читати книгу - "Бот. Атакамська криза"

посеред шосе «Кармен-Альто – Калама» на південь від міста, там, де Рейес збив хлопчака, а вказівний палець відвів на схід і поставив на те місце, де він і старий індіанець Флавіо натрапили на білошкіру істоту. Потому прибрав руку і, не змінюючи положення розведених пальців, оцінив віддаль, порівнявши її зі шкалою. Відстань між точками становила 100–120 кілометрів. По прямій. Через непролазні простори, всіяні скелями, покремсані розколинами і напівзасипані барханами.

Джей-Ді безпорадно витріщався на мапу. Що ж виходить? Спочатку він натрапляє на істоту, а через півгодини Текіто Рейєс збиває її в іншому закутку Атаками. Той пацан не міг взяти й роздвоїтись, а значить – мусив прошмигнути крізь незайману пустелю зі швидкістю щонайменше 250 км/год… Жодне живе створіння на Землі не рухається з такою швидкістю.

Мов п’яний, Джей-Ді вивалився на вулицю і почовгав до готелю. Голова гуділа гірше за розтривожений бджолиний вулик. Плечі здригалися, а серце зависало від кожного шереху, що висковзував із заллятих пітьмою провулків. Повсюди йому ввижалися загадкові й злі білошкірі хлопчики. Річардсон не вірив у духів, телепортацію, дуплисті дірки у просторі, викривлення часу і всяку іншу подібну чортівню, а тому опирався страху, намагаючись розв’язати парадокс, силкуючись знайти прийнятну відповідь.

Біля самого готелю лікар спіткнувся об невисокий бордюр і ледь не загримів додолу, черкнувши долонями порепаний асфальт. У цей момент щось немов блиснуло перед очима. Випроставшись, він завмер. Злякався, що думка вилетить, так і не скристалізувавшись. Цього, на щастя, не сталося.

– Хлопчики… – промимрив Джей-Ді. – Не хлопчик, а хлопчики…

І тоді Джей-Ді Річардсон, сорокап’ятирічний кардіохірург, який насправді має до подальших подій вельми опосередковане відношення, який за кілька годин вирушить назад до Окленда, завдяки чому щасливо уникне того паскудства, котре розпочнеться в безлюдних надрах Атаками, став першим, хто зробив (поки що) єдиний правильний висновок у цій історії.

«Значить, їх було двоє», – подумав Джей-Ді.

VI

Френк Ді’Анно, який планував пробути на півночі Чилі щонайбільше п’ять днів, залишився там на довгих три тижні. Йому довелось поміняти зручності готельної кімнати в Каламі на похмурі стіни слідчого ізолятора в Сантьяго.

Втім, ні численні виснажливі допити Ді’Анно та Рейеса, ні ретельна перевірка магніто-резонансного томографа не дали результатів. Апарат виявився справним і працював, мов швейцарський годинник. Незалежний експерт підтвердив слова австралійця стосовно того, що інцидент, який трапився у клініці Калами, є неможливим, якщо тільки черепок того білошкірого бідолахи не був викладений зсередини якимись металевими пластинами, котрі під дією магнітного поля розірвали його довбешку. Однак металевих пластин не було, а нові обстеження тіла нічого суттєвого не дали. У крові малого виявили цілий букет гормональних стероїдів, зокрема, альдостерон[14], і це було дивно, але аж ніяк не пояснювало, з якого дива голова хлопчика репнула, мов перестигла абрикоса. В усіх інших аспектах то був цілком звичайний дванадцятирічний хлопчак.

Ще більш дивно склалась ситуація з ідентифікацією пустельного знайди. Його ніхто не шукав. Ні до, ні після інциденту ніхто не звертався в поліцію із заявою про зникнення білявого хлопчика, жодна родина під час відпочинку в Чилі не губила дітей, до МЗС не надходило жодної ноти від посольств іноземних держав. Скрупульозний пошук у базі даних митної служби серед іноземців, які в’їжджали в країну за останні півроку, також нічим не допоміг. Формально пацана просто не існувало.

Слідство зайшло у глухий кут.

А потім… Ніхто не хотів ще більших проблем. Одного дня тіло хлопця відвезли назад в Атакаму і закопали на пустирі за Каламою. Кримінальну справу спалили (в буквальному сенсі), а Френку Ді’Анно наказали забиратися геть (для певності влупивши у паспорт яскраво-червону печатку «ДЕПОРТОВАНИЙ»). Що він із радістю виконав.

Ніхто не усвідомлював, що дивний інцидент є лиш початком справжніх проблем…

VII

Четвер, 13 серпня, 10:05 (UTC +2)

Відділ «Gaming AI»[15] компанії «Time-To-Play Technologies»

Київ, Україна

Тимур Коршак завершив переглядати пошту, коли на столі дзенькнув телефон.

– Я слухаю, – хлопець підняв трубку.

– Тимуре, – у слухавці пролунав сухий голос боса, примусивши хлопця мимоволі напружитися, – ти не зайнятий?

– Ні… Поки ні… – Тимур нахмурився. Ранкові дзвінки від начальства, як правило, нічого доброго не віщували.

Шеф витримав довгу незрозумілу паузу, а тоді безбарвно проказав: – Тоді підривай свою гепу і пензлюй до мене в кабінет. Є розмова. Хлопець скривився. Якщо директор по розробці з самого рання запрошує до себе в кабінет, жди неприємностей. Такий дзвінок означає одне з двох: або надтермінове завдання з розряду «всрися-здохни-але-зроби», коли від тебе вимагають по десять тисяч рядків коду в день, або ж позапланову роздачу тирлів (як правило, через те, що якийсь мегапросунутий «довбоюзер» протягом минулої доби замордував до втрати пульсу всю службу підтримки). А найчастіше і перше, і друге відразу.

– Зараз буду, – мугикнув Тимур і відклав трубку, розуміючи, що день, який почався так чарівно, має всі шанси навдивовижу швидко зіпсуватися.

Поки він у задумі м’яв руками розкошлане неслухняне волосся, над перегородкою, що розділяє робочі місця, вигулькнула опецькувата голова Ярика.

– Тлустий Мазефака кличе на килимок? – спитала голова, дожовуючи ранковий пончик. Офіційно директора по стратегічному розвитку та розробці (скорочено – директор з СРР) величали Дмитром Віталійовичем. Проте колоритне прізвище боса Пузатий, а також паскудний сварливий характер, як у ведмедя, котрого розбудили на два місяці раніше, не залишали йому шансів: поза спиною підлеглі знущалися з шефа, вигадуючи йому щораз химерніші прізвиська.

Тимур неохоче кивнув.

– Буде бити? – з неприхованою надією і сарказмом у голосі запитав співробітник.

– Не знаю.

– А є за що? – не відставав Ярослав.

Тимур замислився. Ніби останнім часом нічого не партачили.

– Не знаю, чувак…

– Значить, «за старе», – авторитетно заявив Ярик.

Отримувати тирлів «за старе» було особливо прикро. Зазвичай після цього доводилось длубатися у старезних програмних кодах, які ще бозна-хто після тебе латав і перекроював, заново вникати в концепцію модуля, а то й цілої програми, вишукувати купу додаткових файлів з функціями та класами, котрі, швидше за все, давним-давно не використовуються.

– Хріново… – промимрив Тимур. – Гаразд, піду, поки він не почав верещати.

– Удачі, – єхидно підморгнула голова і шаснула за перегородку.

Тимур перевів робочу станцію у сплячий режим. У чорноті дисплея відобразилося його обличчя: правильний овал лиця, дещо зіпсований відстовбурченими вухами, посеред якого спокійно зблискували світло-сірі, практично безбарвні очі. Високий та широкогрудий, Тимур не виглядав як затятий програміст із перманентною тижневою щетиною, горбатою спиною та «рятувальним поясом» з жиру навколо живота.

Відштовхнувшись разом із кріслом від стола, Тимур встав