Читати книгу - "Оповідання, Ольга Кобилянська"

було правдиве.

І остаточно, і найбільше тішилась вона, а вона вміла тішитися. Вона тішилася, як малі діти в золотих блисках сонячного світла тішаться різнобарвними коралями; ті­шилася поетами і артистами і тим, як вони там ходять по коштовних килимах, як їм там сиплять під ноги цвіти й золото, як там мужчини, й жінки, й дівчата пестять і бережуть їх, мов дорогі клейноди. І як вони, без пере­пони й неподільно, можуть віддаватися музам...

Потім, щаслива і вдоволена, вона лягала спати й сни­ла про безжурне щастя своїх коханців. Одного, що був вибранцем її серця, вона все в ту пору вітала крізь ве­чірню тишу: «Ти початок і кінець мойого життя!» Так вітала його і засипляла по тому...

* * *

Одного дня вона не йшла за границі свойого краю. Лишилася там і там подалася в тиху вандрівку. Вечором не вернула. І другого, і третього дня не вернула.

Аж п'ятого вечора вернула. Далеко пізніше, ніж вер­тала звичайно. Ішла, волочучи ноги, з очима, втуплени­ми в землю. Її лице нагадувало блідість трупа.

Мовчала. Не відповіла навіть на моє питання. Навіть на питання про те, що побачила вона в рідному краю, які тони прибилися до її вуха. Я ждав усміху, що зви­чайно роз'яснював її лице перед її оповіданням, але усміху не було.

В темну ніч зірок не видно.

Моя поранкова душе! Солодка душе моя!

* * *

Другого ранку вона не захотіла поживи. Коли я заго­ворив до неї й почав розпитувати, вона відвернула лице набік і звільна замкнула очі. Потім я почув хлипання,- і я зрозумів її. Як уміла радуватися, так і терпіти вміла вона.

Потім до неї прийшли душі поетів, усі, за рядом, з котрими вона звичайно любила розмовляти, і стурбова­но запитували її, що їй хибує. Вони питали, чого вона бажає, і віддавали їй усі свої скарби до волі. Нехай пе­ребирає в них, нехай бере собі, що найкраще. Що тільки захоче. Золото, і цвіти, й клейноди. Старанну опіку, в формі великої коштовної перлини, оправленої в золото,і інші коштовні речі, які тільки є в скарбницях поетів і артистів.

Але вона мовчала. Мовчала й затулювала очі перед усіма ними, немов вид їх справляв їй біль або навіть осліплював її, як найясніші блиски полудня. Грубі сльо­зи спливали по її лиці.

В самоті, в якій найліпше було можна відгадати її,- в самоті навіть чутно її часом,- роздумував я, що їй могло статися? Але я не міг догадатися. Я безпорадно бачив, як сум і туга чимраз сильнішими хвилями напли­вали на неї. Я чув, що вони швидко понесуть її на вели­ке море вічної тиші...

Я плакав і згадував недавній ще час, коли вона, весе­ла, як перший маєвий ранок, з щастям в очах самого ме­не наповняла щастям.

Душе моя!

Тисячі разів я рад був кликати її: «Лишись зо мною, поранкова душе моя!»

* * *

Вікна і двері стояли настіж отворені. Самота і тиша розсілися довкола, тільки цвіти, її улюблені цвіти, цві­ли, і дихали пахощами, і купалися в світлі заходового сонця.

Почулися кроки.

Се той одинокий, котрому вона щовечора перед сном посилала поздоровлення: «Ти початок і кінець мойого життя!» - так поздоровляла вона його.

Він прийшов. Без шуму, осторожно, і сів на краю її постелі. Довго сидів і промовляв.

Я догадувався, що він говорив до неї й чого просив, і я затаїв у собі дух, щоб видерти у захланної тиші те, що мало статися. Вона вкінці прихилилася до його просьби, бо кохала його. Велике кохання все прихиляє...

Вона сіла на постелі й озирнулася. Здивовано й три­вожно, так тривожно, як я ще ніколи не бачив її...

- Чи тут нема нікого? Зовсім нікого?

- Нікого. Тільки цвіти. Але цвіти не чують нічого, вміють тільки цвісти й дихати пахощами...

Тоді вона закрила своє лице, на якім розітлівся ввесь сором її істоти, і прошептала:

- В моїм краю...

Він урочисто повторив її слова:

- В моїм краю...

- поети...

- поети...

- се жебраки!

- се жебраки!

* * *

Потім вона відлетіла, моя поранкова душа. Відлетіла, як день перед ніччю.

І лишила - жебрака...

ПОКОРА

Повно масної, ясної зелені і сміх сонця.

Чотирикутний сад, замкнений мовчаливими пан­ськими будинками, пишався в барвах.

Весняні цвіти цвіли. Ще рано, в сірім світлі під холод­ними краплями роси розвивалися нанині.

І розвинулися.

Турецький боз... білий боз... повні кругляві тюльпа­ни, нарциси - біліючі, мов на зелених стеблах попри­чіплювані метелики...

Зелені кущі з густо і лукувато до землі спадаючими вінками галузок, обсипані дрібним звіздовато-жовтим цвітом...

Сильно пахучі аврікли ситої, понсової краски, і братки.

Ціла маса прерізних братків і ще інші цвіти.

Білявим піском повисипувані стежки окружали, ко­кетливо вигинаючися, клумби і арабески і губилися в корчах, що росли густо під холодним муром...

Около десятої перед полуднем вибирався артист з до­му і взявся спускати заслону над відчиненим вікном.

В тій хвилі підступила молода циганка до нього - двадцятилітня, може,- з двома дівчатками в чоти­рьох... п'ятьох роках до вікна і стала просити мило­стині.

Говорила побожні, покірні слова, а малі наслідували її, простягаючи і собі рученята до нього вгору. Сумови­то, а заразом лакомо були звернені всіх очі на нього. Великі, жадібні очі, в котрих тліла несвідома при­страсть полудневих рас.

Кинув гріш вікном, і вони його зручно зловили.

Стояли дальше.

Хотіли ще чого-то. Мати просила дальше. Яку злишню, зношену одіж... стару яку хустку... або і що інше. Все одно що: лише щоб ще чого-небудь... не мали ні­чого. Прибули здалека і мусили знов дальше... далеко... страх далеко!

І знов звернулися очі всіх, як передше, на нього. Великі, з лакомим... дожидаючим виразом... Мати зло­жила руки навхрест на грудях і склонилась покірно до землі.

Хтось зсередини закликав його. Звучний, рівний го­лос жіночий, наказуючий зачиняти сей час вікно...

Кілька хвиль минуло.

Пішли вже собі?

Пішли.

Вона оставила тут під його вікном щось зі своєї по­кори і пішла білою широкою стежкою, що вилася між весняними цвітами, між кущами, обсипаними жовтим дрібним цвітом, в золотім блиску сонця... до других замешкуваних будинків.

Ішла звільна... несміливим кроком... зі звисаючими по боках руками... городом... прямо, неначеб несла на го­лові повний дзбан. А однак... скільки-то ритму лежало в її рівнім ході... які шляхетні були в неї лінії, яка струнка і ніжна її стать, котрої краси не могла лишити і мізерна