Читати книгу - "Еволюція або Смерть! Пригоди Павіана Томаса"

відчув щось недобре. «Зараз щось буде, якась хуйня, — подумав занепокоєний чутливим інстинктом мавпун. — Ось прямо зараз!»

— А що ж ви хотіли, Томасе! Уві сні й не таке привидиться! — якось несподівано хижо проши­пів Калачакрович. — Тим більш, ви мабуть і не в курсі, що коли мавпа заснула на підлозі, то цієї ж самої миті в поїзд вцілила блискавка, така, зна­єте, ніхуйова. Пряме попадання в тамбур з павіа­ном! Ото ми іржали, скажу я вам, усім комітетом! Курити менше треба, шановний. Чікіта ля трагедія, Томасе Яковичу!

— Калачакрович, давай сюди своє темне пиво! — перелякано попросив павіан. — Щось мені раптом захотілося звалити з цієї хуйні, котра вже заїбала! Відпусти мене у Нірвану!

— Так а ви його вже випили, пане павіане, і навіть не помітили. Ще в цирку, на згарищі, з папугами. Ваше повернення в реальність давно почалося, тож слухайте, Томасе Яковичу, лекцію № 1. Імо­вірно, не все, що ви далі почуєте, буде досяжним для вашого розуміння, але розуміти нічого й не потрібно — достатньо просто відкрити серце вченню, і воно саме все за вас зрозуміє. Головне в житті — не напрягатися! Будь на позитиві! Йоу, мавпа!

— Калачакрович, ти мені скажи...

Тут павіан почув за спиною тихий шурхіт і одразу вирубився. Хтось дуже професійний переїбав його по голові грубезним виданням у потертій шкі­ряній палітурці. Останнім зусиллям волі майже непритомний Томас ледь розплющив п’яне око і побачив напис на обкладинці. Там було кон­кретно зазначено: Цикл лекцій «Обична істина як вона є» / Дурдинець Г. К. / Чигирин, 1648 / Видав­ництво «Дідух плюс».

— Ох, їбать-їбать, що ж це робиться? — промай­нуло в згасаючій свідомості Томаса. — Так хто я? Саругатович чи Якович? Хто я?..

— Оце мудре питання, пане! — відгукнулося видання, хихотнуло і розкрилося на першій сто­рінці. — Зараз ми цим і займемося!

— Мені потрібна допомога, е-е-е... — прощально прохрипів павіан.

— Швидка ведична допомога вже виїхала! Ожидайтє! — весело гукнув фоліант прямо на вухо павіанові й заіржав трьомастами неприємними голосами. — Ха-ха-ха-ха-ха-ха!

Томас провалився у темну безодню і здалеку, наче крізь мару, почув чиїсь уривчасті репліки та зауваження.

— Як ви гадаєте, Газдрубале Калачакровичу, взагалі-то шанси є?

— Шансів ніколи нема, які ще в пизду шанси? Бан­кей Йотаку є тим, ким не може не бути в цю саму конкретну мить, і так щомиті. Саме тому він — це завжди він, і ніщо інше. Ясно? Він — істинний Ненароджений. Які тут можуть бути шанси? На що?

— То що ж робити?

— Нічого робити не треба. Що за манера? Чуть що — одразу робити. Нема чим робити, бо не завезли.

— А як тоді цейго?

— А ніяк. Істинний шанс видається тоді, коли жодних шансів вже нема. Подивіться на його пику — оце саме воно. Жодного, бляць, шансу. Колгосп!

— Ом Мані Отче Наш, Газдрубале Калачакровичу!

Довга сопілка, зроблена з чиєїсь кістки, заграла легку і трохи тужливу мелодію. Хтось тихо заспівав:

Ех ти саторі-самадхі,

Слава будді Амітабхі!

Розпрягай коня, пацай!

Згорів сарай — гори й дацан!

Обична істина як вона є

ЛЕКЦІЯ № 1

Томас Якович Сирота очуняв на кам'яній підлозі одного з хазяйських приміщень в далекому гір­ському монастирі Тибетської Народної Республіки. Він лежав посеред похмурої зали з маленькими віконцями під високою стелею і боявся повору­шитися. Навіть розплющити пів-ока, аби розди­витися обстановку, — і то було страшно. Між тим Томас сциклом ніколи не був, а навіть навпаки — Томас Якович цінував неприємності, але оце все... Ні, щось тут не те. Не міг він до такого допитися, та наче ж і не було чим.

— Кругом хуйня і які-то сумашедші довбойоби. Шо дєлать, шо дєлать, Томасе, думай! Котра година? Де я? Де мій вагон і тамбур? Невже я вчора так напився, що залетів до ЛТП? Чи я досі в цирку? О ні, тільки не це — Калачакрович, сука.

Томас зібрав усю свою харизму в кулак і роз­плющив їбальника. Перед ним постала стеля зі слідами пилу і павутиння на грубих, давно не білених сволоках. Було доволі прохолодно, під­логою гуляв відчутний протяг. Десь поблизу мали бути двері, це ясно.

— Не цирк, однозначно. І не вагон, і не вокзал, і не мусарня. Що ж тоді? Може, псіхушка? Ей, Кала­чакрович, ти тута? Агов! Товаришу полковник! От же ж сука.

При спробі підвестися він намацав на підлозі щось довге, холодне і якісне. Рефлекторно, через при­родну ощадливість, Томас крепко схопив нама­цане і придивився. В руках він тримав стару, але доглянуту помпову рушницю Remington, пиляну на обріз під пальто.

— Яка гарна лупара. Але хто її так коротко обрі­зав? Варвари, воно ж таке дороге! — подумав Томас.

— Може, встрелю нею якого підараса. Як ви всі мене вже заїбали зі своїми цирками, вагонами, дацанами і вчителями. Калачакрович! Агов! Я тут, йдіть-но сюди, Газдрубале Калачакровичу! Хочу у вас шото спитати. Є розмова на балачку! — гук­нув Томас і пересмикнув цівку дробовика. — Ага, набій в патроннику, ну, начувайся, дідусь, — про­мугикав під ніс павіан і зухвало підвівся. — Двері. Ану, подивимося, шо там за ними!

Томас штовхнув тяжкі дубові двері й опи­нився в темному вузькому коридорі, що повів його розгалуженою спорудою з численними сходами і комірчинами. У темряві подекуди мерехтіли свічки, приємно пахло екзотичними прянощами і звідусіль лунало підозріле поскри­пування, як це зазвичай буває в старих культо­вих установах. Але жодної живої душі кругом видно не було. Лише раз у темряві пробігла хатня миша, вдягнута у маленький спортивний костюмчик.

— Ти диви, яка кумедна історія, — промай­нуло в голові у павіана. — Миша у спортивному костюмі. Чого б це раптом? Але, звичайно, кож­ному своє. Як казав покійний папуга Екхарт: око, яким миша дивиться на тебе, і око, яким ти диви­шся на мишу — одне й те саме око! Мудрий був птах. Врешті, спортивний костюм — це навіть зручно. Ага, ось іще одні двері, подивимось, що там за ґвалтик за ними. Може, й Калачакро­вич попадеться, то я йому покажу обичну істину як вона є. Щось за тими дверима відбувається, зараз поглянемо.

Томас зазирнув у замкову щілину і уважно кліп­нув своїм припухлим оком. В щілині товклося повно якихось дивних жлобів і відбувалося, судячи з усього, богослужіння або щось подібне. Чи то відправа, чи то літургія, але крові поки видно