Читати книгу - "Несподіване весілля, Ксана Рейлі"

Я виглянула у вікно та помітила, що лімузин уже заїжджає в якийсь двір. Переді мною з’явився вигляд на величезний будинок. Було надто темно, тому я не встигла розгледіти його. Автомобіль зупинився біля великих металевих дверей. Вони відчинилися, а тоді ми заїхали в якесь приміщення під будинком. Це виглядало наче невелика стоянка десь під торговим центром. Дивно бачити таке у приватному будинку.

Через декілька хвилин авто зупинилося. Першим вийшов Гордій. Він навіть подав мені руку, щоб я змогла вийти з автомобіля. Я озирнулася довкола, розглядаючи приміщення. Мою увагу привернуло декілька авто. Біла іномарка, подібна до джипа, та ще одне надзвичайне створіння сучасності. Я ледь рота не розтулила, дивлячись на красиву тачку темно-червоного кольору. Вона була схожа на ті круті спортивні машини з фільмів. Я швидко підбігла до неї та поклала руки на капот.

— Ей, легше! — сказав Гордій, коли підійшов до мене.

— Що це за автомобіль? — поцікавилася я.

— Chevrolet Camaro, — відповів він. — Ніколи не бачила раніше?

— Не знаю. Майже ніколи не звертала уваги на таке, але ця машинка просто нереальна. Ще й колір такий багряний. Я в захваті! Це твоє авто?

— А ти як думаєш? Ми в моєму домі, Поліно.

— Даси мені покататися на ній?

— А ти вмієш водити? — спитав він, склавши руки на грудях.

— Не дуже, — трохи розчаровано сказала я. — Ну, хоч посидіти за кермом можна?

— Цей автомобіль призначений не для цього.

Гордій попрямував кудись і кивнув, щоб я ішла за ним.

— А для чого? — крикнула йому в спину.

— Для стрітрейсингу, але я вже давно ним не займаюся.

— Чим-чим? — перепитала я.

— Вуличні перегони, — відповів він.

— А вони хіба дозволені?

— Ні. Це було нелегально.

— А зараз ти...

— Зараз я займаюся кільцевими перегонами. Це трохи інше, але теж перегони на прискорення. Наступного місяця я беру участь в офіційному чемпіонаті.

— То ти гонщик? — майже закричала я.

— Чому ти так здивувалася?

— Ну, я навіть не могла подумати про перегони. Мушу визнати, що ти мене дуже сильно здивував. Це хіба спорт?

— Перегони вже давно визнали спортом.

— А я справді думала, що ти плавець, — тихо пробурмотіла я.

Гордій натиснув якусь кнопку на стіні й перед нами відчинилися двері. Тут були сходи, якими довелося підійматися. Я ледь не заплакала, коли побачила їх. Мене й так уже страшенно ноги боліли.

— Слухай, а як тобі та традиція, що наречений несе наречену в їхній дім на руках? — спитала я, дивлячись на хлопця, а він лише закотив очі.

— Не знаю такої традиції. Ходімо, Полінко!

— Полінка, — повторила я та усміхнулася йому. — Як мило! То, може, понесеш мене трішки? Ноги страшенно болять.

— Тоді зніми туфлі та йди боса, — просто сказав він.

— Ага, уже! І ставати босоніж на цю холодну плитку? — буркнула я та стала однією ногою на сходинку. — У мене ще й туфлі їздять по ній!

Гордій важко видихнув та подивився у стелю, наче питав, за що йому такий подарунок, як я. О, це він ще поки просто не розуміє, що йому насправді дуже пощастило!

— Ти мене доведеш! — крізь зуби сказав він.

Я незчулася, як хлопець різко підняв мене на руки та перекинув через одне плече. Коли я просила його нести мене, то не зовсім це мала на увазі. Думала, що все буде як у романтичних фільмах, але мене ледь не знудило, коли я висіла на його плечі. Він почав підійматися сходами, а я ж міцно вчепилася руками за його піджак. У голові з’явився неприємний біль, а я відчула, що мої щоки почервоніли. Нарешті він зайшов у коридор та обережно поставив мене на ноги. В очах потемніло та закрутилася голова. Я мало не впала, але Гордій міцно тримав мене за талію. Я декілька разів покліпала очима, приходячи до тями, а тоді подивилася на хлопця. Він був надто близько, і я чомусь відчула себе ніяково.

— Усе нормально? — спитав у мене Гордій. Я ж мовчки кивнула головою. — Ходімо! Покажу тобі твою кімнату.

Він узяв мене за руку та потягнув на другий поверх. Я розчаровано застогнала, коли знову побачила ці кляті сходи. Та тепер усе ж послухалася і пішла за ним. Якби він знову перекинув мене через своє плече, то того разу я б точно не змогла зупинити свого бажання випорожнити шлунок.

Ми опинилися ще в одному довгому коридорі. Гордій завів мене в одну з перших кімнат. Це була красива велика спальна у чорно-білих тонах з меблями з темного дерева та панорамним вікном на всю стіну.

— Це твоя кімната, — сказав хлопець. — Будеш тут жити найближчих три дні.

— Добре, — відповіла я. — Тут гарно. Це мала бути твоя з нею спальня?

— Так, але ми ще не спали тут, якщо тебе це хвилює. Постіль теж чиста.

— Думаю, що мені треба в щось переодягнутися. Я не маю з собою ніяких речей.

— У шафі має бути щось з одягу Діани.

— Діана? — перепитала я. — Твоя тепер уже колишня наречена?

— Вона не носила нічого з цього, бо ми тільки завезли речі. Тут усе нове. Те, що я купив їй перед весіллям.

Я підійшла до шафи та відчинила її. Тут було багато красивих суконь, модних спідниць та блузок. Обережно рукою провела по речах та зупинилася на спортивному комплекті мого улюбленого пурпурового кольору. У мене є піджак такого кольору, а ще сукня, сорочка, костюм, класичні штани та спідниця.

— Ти влаштовуйся тут, а я піду до себе, — заговорив Гордій.

— А ти де будеш? — поцікавилася та усміхнулася, коли помітила вираз збентеження на його обличчі. — Можеш розслабитися, Гордюша. Я не збираюся приходити до тебе вночі.

— Дякую, що сказала. Мені, безперечно, стало спокійніше. Я в кімнаті навпроти. І якщо раптом захочеш знайти, то спершу постукай. Три рази, будь ласка.

— Обов’язково, — пробурмотіла я.

Гордій вийшов з кімнати, зачинивши за собою двері. Я ж переглянула весь гардероб цієї Діани і знайшла лише одну більш-менш скромну нічну сорочку з чорного атласу. Таке враження, наче вона збиралася кожного вечора влаштовувати Гордію стриптиз-шоу в цих коротких напівпрозорих комплектах.