Читати книгу - "Відьомські двері"

до сивини голову спеціальні гермошоломи, щоб забезпечити її додатковим киснем на випадок розгерметизації корабля, а тоді таки настала та мить, коли місіс Беллоуз зупинилася позаду містера Теркелла і промовила: «Ми готові, сер!»

Він нічого не відповів. І лише благально дивився на них своїми великими, темними й вологими очима, проте місіс Беллоуз була непохитною і показала йому на панель керування.

— Зліт! — похмуро сказав містер Теркелл і смикнув за якийсь важіль.

Усі попадали на підлогу. Ракета вогненною кометою відірвалася від поверхні Марса з таким оглушливим гуркотом, неначе кухня з усім своїм начинням звалилась у шахту ліфта, під рейвах каструль, сковорідок і киплячих чайників, під булькання тушкованих страв, — відірвалася, дихнувши запахами горілої гуми та сірки, що змішалися із ароматом ладану, шугнувши жовтим полум’ям і залишивши далеко внизу червону смугу. І всі старенькі, тримаючись одна за одну, затягнули псалми, і тільки місіс Беллоуз вивищувалася в кораблі, що зітхав, трясся і здригався.

— Тримайте курс у відкритий космос, містере Теркелле.

— Це ненадовго, — сумно сказав містер Теркелл, — бо корабель довго не протримається. Він… — і не договорив.

Бо це таки сталося.

Ракета вибухнула.

Місіс Беллоуз відчула, як її підняло, наче ляльку, і підкинуло на запаморочливу висоту. Вона почула жахливі зойки і в непевному світлі побачила, як блискавично мигнули повз неї тіла упереміж зі шматками металу.

— Рятуйте! — десь далеко волав у радіопередавач містер Теркелл.

Корабель розпався на мільйон частин, і старі леді, чи, принаймні, сота їхня частина, летіли з тією самою швидкістю, що й корабель. Що стосується містера Теркелла, то, можливо, через особливості траєкторії, його віднесло в іншу частину корабля. Місіс Беллоуз помітила, як він падає один і окремішньо від усіх, і кричить, кричить, кричить.

— Ось так падає містер Теркелл, — подумала місіс Беллоуз.

І вона знала, куди він летить. Його підпалять, і запечуть, і підсмажать — і це прекрасно.

Містер Теркелл летів униз, просто на Сонце.

— А от і всі ми, — подумала місіс Беллоуз. — Ми всі летимо все далі, і далі, і далі.

Рух майже не відчувався, але вона знала, що летить зі швидкістю п’ятдесят тисяч миль на годину і продовжуватиме рухатись з тією самою швидкістю назустріч вічності, аж поки…

Вона бачила, що інші леді переміщаються навколо неї за власними траєкторіями, а повітря у шоломах вистачить їм ще на кілька хвилин, і кожна з них дивилась угору — туди, куди вони всі й прямували.

«Звісно, — подумала місіс Беллоуз, — угору за межі космосу. Все далі і далі, де буде темно, наче в церкві, і зірки нагадуватимуть свічки, і незважаючи ні на що — на містера Теркелла, ракету, й обман — ми таки мчимо назустріч Богу».

І там — так, саме там, до чого місіс Беллоуз все ближчала і ближчала, — вона вже майже розгледіла обриси, що невпинно наближалися — і це були обриси золотої десниці Божої, простягнутої до неї, щоби прийняти її і заспокоїти, наче зляканого горобчика.

— Я — місіс Амелія Беллоуз, — спокійно, якось по-світськи сказала вона. — І я з планети Земля.

Благословіть мене, грішного, отче!

Отець Меллон прокинувся різдвяної ночі, поспавши лише кілька хвилин. Була майже північ. Він відчував дуже сильну внутрішню потребу встати, піти до церкви, широко відчинити двері і впустити сніг всередину, а тоді сісти у сповідальниці й чекати.

Чекати на що? Хто міг йому сказати? Хто міг це знати? Але ця потреба була настільки сильною, що він не міг цього не зробити.

— Що відбувається? — бурмотів він сам до себе, одягаючись. — Напевно, я божеволію. О цій порі кому може бути потрібна… і якого лиха я маю зараз…

Але він все-таки одягнувся і пішов. Широко відчинивши двері церкви, він став, зачудований дивовижним витвором мистецтва перед його очима — кращим, ніж будь-яка картина в історії людства. Ця картина була виткана зі снігу, який ніжним мереживом оздоблював дахи, обкутував ліхтарі й огортав шаллю машини, що юрмилися на узбіччі, чекаючи на різдвяне благословення. Сніг торкався до бруківки, потім до його повік, а потім до його серця. Він усвідомив, що із затамованим подихом спостерігає цю плинну красу. Тоді він повернувся і пішов у середину, щоби сховатися у сповідальниці. За ним до церкви ввійшов сніг.

«Клятий дурень! — думав він. — Старий дурень. Геть звідси! Повертайся у своє ліжко!»

А тоді він почув звуки біля дверей, потім чиїсь кроки по кам’яній церковній підлозі і врешті приглушене шарудіння по той бік сповідальниці. Хтось увійшов туди. Отець Меллон чекав.

— Благословіть мене, грішного! — пошепки сказав чоловічий голос.

Отець Меллон, приголомшений тим, як швидко він почув ці слова цієї ночі, у відповідь спромігся лише на одне:

— Як ви могли знати, що церква буде відчинена і в ній буду я?

— Я молився, отче, — почув він тиху відповідь. — Бог змусив вас прийти і відчинити церкву.

На це відповіді не могло бути. Старий священик і грішник по той бік сповідальниці, котрий, судячи з його хриплого голосу, також був старим чоловіком, довгу холодну мить сиділи мовчки, в той час як стрілка годинника невпинно наближалася до опівночі. Врешті біженець з темряви гріха повторив:

— Благословіть грішника, отче!

Але замість звичних слів, які мали би заспокоїти рани, в той час як засніженими вулицями квапливо наближалося Різдво, нахилившись до решітки сповідальниці, отець Моллі не стримався і сказав:

— Напевно, ви носите страшний тягар гріхів, що змусив вас у таку ніч вирушити на нездійсненну місію, яка стала можливою тільки тому, що Бог почув вас і витягнув мене з ліжка.

— Це справді страшний список, отче, ви зараз почуєте!

— Тоді говори, сину, — відповів священик, — поки ми обоє не замерзли…

— Ну, це було так… — пошепки сказав старий голос за перегородкою. — Шістдесят років тому…

— Повторіть! Шістдесят?! — священик затамував подих. — Аж так давно?

— Шістдесят!

Між ними запала болісна тиша.

— Продовжуйте, — мовив священик.

Йому було соромно за те, що він урвав каяльника.

— Цього тижня минуло шістдесят років з того часу, — продовжив старий голос, — як я, дванадцятирічний, разом зі своєю бабусею купляв подарунки напередодні Різдва у маленькому містечку на сході. Ми йшли пішки що туди, що назад. Хто тоді мав машину? Ми несли додому загорнені подарунки. Моя бабуся сказала щось — я вже давно не пам’ятаю, що саме — і я розізлився й побіг вперед, покинувши її. Коли я був уже далеко, я чув, як вона мене кликала, а потім почала щосили кричати, щоби я повернувся. Але я не повернувся. Вона