Читати книгу - "Я тебе до нього відпущу, Ема Ноель"

Глава 6

Сиджу й витріщаюсь на посилку, вже зрозумівши, що там. Адреса відправника — відомий весільний салон. Мама позбавила мене навіть можливості самостійно обрати собі сукню, в якій я маю стати на вівтар, щоб назавжди поховати своє майбутнє. Виглядає це саме так, не як перспектива, про яку вона мені торочить, а як крах усіх моїх сподівань. 

Зрештою, відкинувши коробку, йду до своєї кімнати. Ні апетиту, ні настрою, нічого. Шкодую лише, що не додумалася попросити Свята зачекати на мене. Забрала б посилку й поїхала з ним. І зараз була б щасливою, проводячи час із чоловіком, який мені подобається, а не катуючи себе роздумами. Натомість втекла, боячись, що він поцілує мене й хтось із сусідів побачить і доповість матері.

За що вона так зі мною?

Зателефонувати чи написати Святу першою не наважуюсь. Лежу й витріщаюсь у телефон. Лише з Ясею трохи поговорила, поскаржилася, як мама примудрилася зіпсувати моє перше побачення. Подруга підтримала, допомогла спрямувати думки в правильне річище. Якщо чоловік після цього не зіскочив, отже, я справді йому сподобалась. Заразом і перевірка серйозності його намірів. 

Після розмови з подругою настрій ненадовго покращився. Я навіть вийшла повечеряти, а потім сіла за навчання. Мені подобається вчитися, подобається обрана мною професія, тому роблю це із задоволенням і час минає швидко. Мама приходить, коли я вже збираюся йти в душ і лягати спати. Цього разу вона, ще не переодягнувшись, одразу заходить до моєї кімнати. І вигляд має явно незадоволений.

— Де твій мотоцикл? — запитує з порога. 

— Біля універу, — відповідаю без заминки. — Погано почувалася, тому викликала таксі.

Кілька миттєвостей мама мовчить, скануючи мене уважним поглядом, наче детектор брехні десь там у неї всередині спрацьовує. Тільки я абсолютно спокійна, тому навряд чи вона щось запідозрить.

— Сукню міряла?

— Ні.

— Чому? — вже з явним роздратуванням.

— Бо я її не вибирала й одягати її не збираюся.

— Злато! — скрикує, закипаючи. — Що ж ти за дитина така невдячна! Я стараюсь для тебе, а натомість ти мені лише нерви шарпаєш! 

— То не старайся! Ти в мене запитала, чи мені воно треба? А я тобі й так скажу: не треба! Нафіг не треба ні твої бабки, ні цього Костянтина, ні він сам! Не хочу! Не буду!

Дивлюся на неї прямо, палаючи люттю, але, зрештою, сама ж і не витримую та відводжу погляд, відчувши, як підступають злі сльози.

— Завтра поговоримо, — цідить мати, після чого виходить, грюкнувши дверима. 

Поговоримо, можливо, тільки від цього нічого не зміниться.

Наступного дня ми теж не розмовляємо. Мама повертається пізно, коли я вже сплю. Точніше вдаю, що сплю, сховавши телефон під ковдрою й листуючись зі Святом. Він мені написав, як і обіцяв, і флірт, від якого в мене крила за спиною виростають, продовжується. Не можу вже дочекатися вихідних, щоб зустрітися.

Але, як на зло, час до вихідних тягнеться нескінченно довго. А вечорів чекаю з гарячковим нетерпінням, бо вже знаю, що Свят мені напише. Щовечора пише. Іноді недовго, лише кілька повідомлень і дуже пізно. Але я не сплю, чекаю. А раз ми майже годину переписувалися, перш ніж Свят затих, заснувши, за що потім перепросив. Або в нього міцний сон, або він добряче втомлюється. Думаю, друге. У тата було так само, приходив втомлений, а варто було лягти — як миттю засинав. Тепер ось мама з офісу не вилазить і навіть у вихідні працює, хоч і вдома.

Я не хочу такого майбутнього. Жити заради роботи? А коли ж тоді для себе час? Навіщо ті гроші, якщо їх навіть витратити ніколи?

В п'ятницю перебуваю в піднесеному настрої. Завтра в мене нарешті буде побачення, адже Свят сказав, що після обіду напише мені точно, о котрій ми зустрінемося. Пропонував заїхати за мною, але я відмовилася, посилаючись на те, що можу бути не вдома. І справді варіант. Погуляю де-небудь, а вже звідти піду на побачення. 

Поки ж, щоб згаяти вечір, перебираю свій гардероб, думаючи, що б таке одягнути, щоб мати приголомшливий вигляд. Байк однозначно залишу вдома, а отже, вибір падає на сукню. Але яку…

— Завтра о шостій вечора прийде Костянтин на вечерю, одягнися гарно. І поводься нормально.

Повертаюсь на голос, щоб побачити на порозі матір. Окинувши її байдужим поглядом, повертаюся до шафи.

— Я не піду. Я тобі казала, що в нас з одногрупниками заплановано вечірку.

Яка тепер мала стати чудовим прикриттям, щоб провести час зі Святославом. 

— А я тобі казала, що жодних вечірок! Ти знущаєшся з мене?! — мало не гарчить мама.

— Чому відразу знущаюсь? Я не вийду за нього заміж, то чому я маю сидіти з якимось незнайомим мужиком за одним столом і розважати його?

Мама змінюється в обличчі. Замість безпорадної злості з'являється холоднокровний, жорсткий вираз.

— Сидітимеш. Як миленька. Ні? — реагує на моє німе обурення. — В такому разі спочатку я продам твій мотоцикл, потім заблокую картку, а наступним кроком — перестану платити за навчання. Такий варіант тобі підходить? Бо так і буде, і не тому, що я така безсердечна, а тому що безлімітних рахунків більше немає. 

Грюкнувши дверима, вона виходить, а я осідаю на ліжко. Ну і що робити? Може, спробувати поговорити з цим Костянтином? Що як вдасться його вмовити? Або ж… визріває інша ідея. Якщо я й далі впиратимусь, ми й справді залишимося ні з чим. Мені загалом байдуже, крім навчання, а от мама все це переживає надто болісно.

Мені треба просто потягнути час, а там, можливо, знайдеться рішення. І саме це я й збираюся зробити.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍