Читати книгу - "Я не вірю у казки, Лада Астра"

Він якось розгублено глянув на мене і нервово потріпав своє розкуйовджене волосся.

– Яся, вибач мені за те, що все так швидко вийшло. Насправді я від себе такого не очікував. Ти перша жінка, яка змусила мене тільки своєю присутністю забути про все на світі. Ще коли ти обіймала мене на снігоході я вже зрозумів, що не зможу просто так тебе відпустити…

– Матвій, – перебила його кривлячись чи від кави гіркої, чи від необхідності ставити ці вічні крапки над і. – Не треба цих пояснень. Ми всього лише задовольнили свої фізичні потреби. Все. Казка закінчилася. Зараз я піду будити свою подругу і ви повезете всіх нас до автобусів. А там кожен поїде у своє життя. Я на свою роботу, ти на свою. Пояснень не треба. Ми отримали задоволення й провели приємно час.  Хай так усе й залишиться.

– Фізичні потреби, – задумливо повторив він мої слова. – Скільки їх було у твоєму житті? 

– Кого? – не зрозуміла я. 

– Та покидьків усіляких.

– Достатньо, щоб розуміти що і як влаштовано у ваших чоловічих мізках.

– Моя ніжна колючка. Сніжна королева, яка боїться холоду, – він так ніжно мені посміхнувся, що аж серце зайшлося. – Ти впевнена, що зрозуміла це життя і боїшся дозволити собі щось окрім фізичної насолоди. Але ти ще зовсім нічого про мене не знаєш. Хочеш пограти у цю гру? Ну що ж. Буде по твоєму, квіточко. Пограємо…

Чи сприйняла я тоді його слова серйозно? Та звісно що ні. Я у казки не вірю і принців шляхетних та вірних,  як мінімум у цьому світі, точно не існує. 

Ми з нм мило попрощалися біля автобуса і кожен поїхав у своє життя. Але його загадкова посмішка на прощання не давала мені спокою всю дорогу до дому. І звісно ще тримали в тонусі стогнання Рити. Вона здається таки захворіла від тої холодної води.  

Та все-таки відчуття що я щось втратила ніяк не покидало мене. Щось таке дуже важливе. Ніби це не перші мої стосунки на одну ніч. Та думати про це не було коли. Поки доїхали. Поки я накупила для хворої подруги ліків, поки заїхала до родичів з подарунками, мої вихідні промайнули й моя улюблена робота вже радо чекала на мене.

Все було ніби як завжди, але передчуття чогось такого не звичного накочувало на мене як хвилі протягом усього робочого дня. І таки воно трапилось, те максимально незвичне. 

Біля порогу нашого офісу на мене чекав Матвій. 

– Ти що тут робиш? – здивовано витріщилась на нього.

– На тебе чекаю. Вже о пів на шосту, між іншим, а ви начебто до п'яти працюєте, – невдоволено зазначив він, відкриваючи мені двері свого мерса. 

– Так звіти ще не всі здала… Стоп. Почекай. Ти куди мене везеш? І звідки взагалі знаєш де я працюю, ііі… Та що ти тут робиш? – в голові була повна каша. Поки я була шокована, то він всадив мене в авто і кудись тепер везе. А моє власне авто так і залишилось біля офісу стояти.

– Та до тебе до дому везу, куди ж ще. А знаю все звідки… Ну в мене ж був телефон твоєї подруги, от і розпитав її трохи. 

– А нащо ти везеш мене до мене додому? – мої мізки конкретно так підвисали

– До мене б повіз, але це буде виглядіти як викрадення. Тому поки що до тебе поїдемо. Буду готувати тобі свою коронну страву.

– Що будеш робити? 

– М'ясо тобі приготую. Ресторанами ж тебе точно не пройняти, тому я вирішив підкорювати домашніми стравами. А там побачмо як воно піде. Маю ще декілька запасних варантів…

– Матвій…

– Нетреба, Ясю. Не жени мене. Дай один шанс. Не довіряй мені, але дай шанс на щось більше, ніж одна новорічна ніч. Мені треба більше, Яся. 

Його погляд, його слова були такими щирими, що я не змогла холодно протистояти такому шаленому натиску. Погодилася без особливої віри у найдивніші стосунки в моєму житті. 

Зазвичай воно як починається те кохання – довгі залицяння, подарунки, потім романтика перших поцілунків, потім перша близькість, а потім вже з'являється спільний побут. А тут все було так заплутано і не зрозуміло, що якось так я й не помітила коли перевезла свої речі в його заміський будинок.

 Як виявилося згодом, він вже багато років жив під Києвом. А той бізнес це скоріше хобі його, а не основний дохід. Просто було в нього бажання відновити село своєї бабусі й таким чином зберегти про неї пам'ять.

Коли я зрозуміла що закохалася в нього? Та не знаю навіть. Можливо коли він готував мені смачні вечері, коли вперто забирав мене з роботи, додаючи що на моїй машині я на манікюри буду їздити, а от після робочого дня краще він забере. Можливо коли натягав мені на ноги теплі шкарпетки чи коли цілував мене так, ніби я дійсно єдина в усьому світі. Але скоріш за все я остаточно розтанула та повністю довірилася йому після свого зізнання, що не можу мати дітей. 

Матвій лише посміхнувся мені своєю такою красивою посмішкою, до якої я ніяк не можу звикнути й промовив ніжно:

– Тоді ми зможемо зробити щасливим якесь покинуте янголятко. 

Я вперше за довгі роки тоді плакала.  Він просто розірвав усі мої стіни холодності й заліз мені під шкіру, прямісінько в душу.  

Ви скажете такого не буває і я б з вами точно погодилася, якби це все не відбувалося зі мною.