Читати книгу - "Ти — мої крила, Вікторія Франко"

Розділ 4

Мілена

Помітивши незнайомий номер на екрані, я схвильовано взяла в руки телефон.

— Алло.

— Доброго дня. Вас турбують з автомайстерні, — з тієї сторони до мене звертався привітний дівочий голос. — Ви залишили в нас автомобіль на ремонт. 

— Так, слухаю Вас. 

— Ваша машинка буде готова на сьому вечора, можете приїжджати забирати.

— Добре, — вимовила трохи невпевнено.

— Чудово, чекатимемо на Вас.

Дівчина швиденько відключилася, а я ще кілька секунд вдивлялася у затемнений екран. Не могла сказати, що цей дзвінок став для мене несподіванкою, бо це не так. Батько ще вчора попередив, що як тільки машину полагодять, то мені подзвонять з СТО. І весь цей час я чекала… Уявляла, як поїду забирати автівку і зустрінуся з Ярославом. Чомусь не сумнівалася, що саме він віддаватиме мені моє авто. Подумки я готувала себе до цього і намагалася правильно налаштуватися. Попри те, що досі ображалась — я дуже хотіла знову побачити його.

До сьомої залишалося ще чотири години. Ціла купа часу, яку можна було б використати, щоб плідно попрацювати, але я вирішила витратити його зовсім по-іншому. Відпросилася у свого куратора і викликавши таксі, поїхала додому. Прийняла душ, оновила зачіску та макіяж, і одягнула одну із моїх найулюбленіших коктейльних суконь. Я хотіла виглядати ідеально, тому що знала, що бездоганний вигляд додасть мені впевненості у собі. Оцінивши у дзеркалі своє відображення перед виходом, я задоволено посміхнулася. Потім на прощання поцілувала Марісу в носик і поїхала в майстерню. Але чим ближче таксі під'їжджало до потрібної адреси, тим більше я починала нервуватися. 

Опинившись перед вхідними дверима, відчувала, що мої долоні спітніли, а серце стало битися в шаленому ритмі. Так, ану стоп!.. Насварила себе за слабкодухість і почала згадувати усі настанови, які проговорила вголос перед виходом із квартири. Нема чого  хвилюватися. Ярослав — звичайний хлопець. Він для мене нічого не значить. І зрештою, я дівчина, а не ганчірка! Тож і поводитися повинна відповідно, а не тремтіти від кожного його погляду. Ці вказівки потроху починали діяти і я видихнула з полегшенням.

Коли увійшла в майстерню, то помітила що в середині нікого не було. Навколо панувала мертва тиша, і це трохи вибило мене з колії. 

— Агов, є тут хто? — покликала біля входу, не наважуючись йти далі.

Через секунду із дверей сусіднього приміщення показався Ярослав. Він посміхнувся сліпучою посмішкою і попрямував до мене.

— Привіт. Не бійся, проходь.

 Я повільно пішла хлопцю на зустріч, намагаючись не дивитися йому в очі.

— Я приїхала за машиною, — видала серйозним тоном, тримаючи на обличчі незворушну маску.

— Та я здогадався, — продовжував посміхатися Ярослав, не соромлячись розглядати мене з ніг до голови.

Цікаво, йому подобалося те, що він бачив? Мені хотілося думати, що так. 

— У вас можна розрахуватися картою? — діловито вела діалог, подумки похваливши себе за прекрасну витримку. Звісно ж, ще й за вдало підібране вбрання. Мабуть, саме завдяки цьому образу я поки що трималася відмінно. Зараз розрахуюся за машину і поїду звідси із гордо піднятою головою. І хай Ярослав не думає, що мій вчорашній стан якимось чином був пов’язаний з ним.

— А ти не хочеш спочатку перевірити результат моєї роботи? — хлопець дивився на мене з цікавістю, піднявши брову вверх.

— Як я можу це зробити? — випалила, не подумавши.

Знову пройшовшись по моїй фігурі поглядом, хлопець підійшов ближче і, поглянувши прямо в очі, сказав:

— Можна проїхатися на ній.

Господи!... Ну звісно ж, що на ній можна проїхатися і все буде ясно! Мабуть, Ярослав подумав, що я трохи відстала у розвитку… Але в моїй розгубленості винен він і його енергетика. Вона діє на мене найдивнішим чином. Мені важко поруч із цим хлопцем не тільки дихати, а ще й думати. Я взагалі не знала, як правильно поводитися в його присутності. Мій план — швидко забрати авто і поїхати геть, успішно провалювався, і тому треба було терміново брати себе в руки.

— Мілено, благаю, не дивився на мене так, — хлопець відверто кепкував з мене і не переставав посміхатися. — Я не з'їм тебе. Не бійся.

— А ти не їж мене поглядом, то я й не боятимуся, — відповіла, гордо задерши ніс. Теж мені веселун…

У відповідь на мою репліку він лише похитав головою, а потім вказав рукою на сусіднє приміщення, запрошуючи піти із ним. Як тільки я підійшла до Ярослава впритул, він нахилився до мого вуха і прошепотів: 

— Цього я не можу обіцяти.

Його голос викликав в мені табун дрібних мурашок, що побігли вздовж хребта. На мить я завмерла і не рухалася. Близькість хлопця, впереміш із його провокативними словами, змушували мене хвилюватися. Але сьогодні я вже була більш-менш морально підготовлена до нашої зустрічі. Тож глибоко вдихнувши, намагалася пройти повз, повністю ігноруючи його. Ярослав удав, що не помітив цього і легенько поклавши руку на мою спину, повів мене до машини. 

Моя красуня стояла посеред робочого приміщення і виблискувала своєю червоною фарбою. Я вже не могла дочекатися, коли знову проїдуся на ній, але вузький виїзд із боксу трохи зіпсував мені настрій і я скривилася. Не можу сказати, що я була поганим водієм, але їхати заднім ходом у мене завжди виходило погано. А тут ще й з обох боків попід стінами стояли різні стелажі та каністри, які ще більше утруднювали виїзд. Прослідкувавши за моїм поглядом, Ярослав одразу ж все зрозумів.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍