Читати книгу - "Обіцяю кохати завжди, Ема Ноель"

Глава 4

Андрій не відходить від мене ні на мить. Вірю, що і справді дуже скучив. З одного боку це добре, я не почуваюся самотньою та розгубленою. Але з іншого… хотілося б якось вливатись у компанію. І під час великої перерви така нагода з’являється. Взявши їжу, ми йдемо не за окремий столик, а до компанії, що вже зібралася. Та сама Іра, явно не байдужа до мого Андрія, Таня — начебто непогана дівчина, Семен — з ним мені не доводилося спілкуватися, але я знаю, що він друг Андрія, і ще кілька одногрупників з ними.

Андрій спілкується із Семеном, адже вони теж давно не бачилися і їм є що розповісти один одному. Я тим часом придивляюся до одногрупників. Я так розумію, що це компанія Андрія. Інакше навіщо він привів мене до них? Для мене це вже невеликий бонус, блат, яким варто скористатися. Але сьогодні я виступаю в ролі спостерігача.

Лія й Анфіса — сестри-двійнята — здаються непоганими дівчатами. Думаю, з ними є сенс спробувати потоваришувати. Семен начебто теж хороший хлопець. Втім, оскільки він найкращий друг Андрія, не думаю, що в нас можуть виникнути якісь контри. Таня теж нормальна дівчина, ми з нею й раніше спілкувалися, нехай не дуже багато, але це вже щось. Юля — староста, мені здається трохи зарозумілою, хоча, можливо, я помиляюся. Чи річ в Ірі, з якою вони явно подружки? Гната поки що розкусити не вдається, але, схоже, він у Юлі на побігеньках. Подобається вона йому, чи що? Ну і з нами ще Гліб — заступник старости, явно небайдужий до двійнят.

— А ти на вечірку підеш?

Я не відразу розумію, що питання адресоване мені. Але оскільки Таня дивиться на мене, за кілька секунд до мене доходить, що потрібно щось відповісти.

Вечірка — це, звісно, супер. Можливість потоваришувати й влитися в компанію. Але, по-перше, з моїми проблемами тусовка — це перебір. Хіба що тихенько сидіти осторонь, але явно не пити й не танцювати. Тільки це навряд чи допоможе мені потоваришувати з одногрупниками, я буду там як біла ворона. Ну а по-друге, сумніваюся, що батьки мене відпустять, а брехати їм я не хочу.

Я тільки розтуляю рота, щоб сказати, що шкодую, але піти не зможу, обмірковую вагому для цього причину, як замість мене раптом все вирішує Андрій.

— Звісно, йде, — заявляє він упевнено й кидає на мене погляд. — Це навіть не обговорюється.

— Андрію…

Я не знаю, що йому на це сказати. Я не хочу відмовляти, тим паче це чудова нагода завести друзів, але де я — і де тусовки?

— Маленька, — схилившись до мене, шепоче на вухо Андрій, — я все розумію. З батьками твоїми я сам залагоджу питання й ні на мить очей із тебе не спущу. Все буде добре.

Дивлюся на нього невтямки, намагаючись збагнути, що він має на увазі під словами «я все розумію». Тим часом Андрій знаходить мою руку під столом і м’яко її стискає, погладжує великим пальцем тильну сторону долоні й дивиться так, що відмовити йому сил у собі я не знаходжу.

— Тільки якщо ти сам із ними поговориш, — неохоче поступаюся йому, за що отримую чарівну усмішку й поцілунок у щоку.

Тільки коли Андрій усувається, я розумію, що опинилася в центрі уваги. І якщо більшість дивляться з буденною цікавістю, а Таня зі схвальною усмішкою, то Юля з презирством, а Іра й зовсім із неприхованою злістю.

Охохох, мені тільки зі старостою проблем бракувало, тому що Ірі явно подобається Андрій, а староста Юля — подруга Іри.

Від незручної ситуації рятує галаслива компанія, яка вривається до їдальні. Вони перетягують увагу, втім, ненадовго. За кілька секунд за нашим столом знову стоїть гул, і тільки я продовжую витріщатися на кількох хлопців: міцних, підкачаних, високих, як на підбір і, судячи з одягу, шум під вікнами будівлі вранці створили саме вони.

Мій погляд чіпляється за найміцнішого з них. Розглядаю долоні, обтягнуті шкіряними байкерськими рукавичками з обрізаними пальцями, ковзаю по руках, прихованих чорним регланом, по широких плечах і спині, по темному коротко стриженому волоссю. Мороз шкірою від цього хлопця, але й погляд відвести не можу. Сам весь у чорному, на злісного хижака схожий, руки в кулаки стиснуті, ніби будь-якої миті готовий врізати тому, хто зважиться його розізлити.

— Третьокурсники. Краще на них не дивитися так відкрито, — присунувшись до мене, шепоче на вухо Таня. — Вони цього не люблять. Ці хлопці хоч іноді й ходять на студентські тусовки, але так-то вони самі по собі. А цей, на якого ти витріщаєшся — взагалі вовк-одинак. Злий як чорт, і вродливий як бог, — мрійливо зітхає вона. — Подейкують, у нього зо два роки тому дівчина загинула, так він після цього з котушок злетів. Краще його не чіпати, якщо не хочеш стати мішенню для знущань. Тим паче в тебе он, Андрюха є, — додає з явним докором.

— Так я ж без задньої думки, — говорю на своє виправдання. — Просто вони такі… і справді лячні, от і задивилася.

Я опускаю очі, але все ж таки ще раз кидаю крадькома погляд на хлопця, який привернув мою увагу, коли вони сідають за стіл. Хочу побачити його обличчя й запам’ятати, щоб наступного разу не схибити й знати, від кого варто триматися якомога далі.

Але просто поглянути не вдається. Я знову на всі очі витріщаюся на нього, тільки вже з роззявленим ротом, тому що розумію, що вже бачила його раніше! Цей той самий хлопець, якого я зустріла кілька місяців тому. І він мене сплутав, виходить, зі своєю загиблою дівчиною Маєю. Жах який…

Схаменувшись, швидко опускаю голову. Шкода, що я волосся не розпустила, щоб було за чим сховатися. Хоч би він не помітив мене! Божечки, і як мені його уникати, якщо ми вчимося в одному університеті? Мені моторошно від самої думки про те, що я схожа на його загиблу дівчину. Я сама ледве від смерті врятувалась і подібні речі сприймаю дуже близько до серця. Мені здається, якщо він знову мене побачить, мене помітить і смерть, яка минулого разу програла в боротьбі за мене. І вона знову влаштує на мене полювання.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍