Читати книгу - "Свобода і терор у Донбасі, Хіроакі Куромія"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
Єдиною сферою, де пощастило досягнути істотного поліпшення за останні роки імперського правління, а надто за радянський період, була письменність. Згідно з переписом 1897 р., 38 відсотків жителів Донбасу були письменними. Загалом робітники були освіченіші, ніж селяни, які становили більшість населення: письменними були 60,2 відсотка робітників-металістів, 46,4 відсотка робітників хімічної промисловості і лише 31 відсоток шахтарів[75]. Ще одна особливість вугільної промисловості полягала в тому, що найважливіша категорія шахтарів — вибійники — мали найнижчий показник письменності серед усіх шахтарів[76]. На початку 1926 р. 56,6% населення Донбасу були письменними, серед промислових робітників цей показник становив 85 відсотків. За даними профспілкового перепису 1929 р., серед донбаських шахтарів налічувалося лише 15,2 відсотка неписьменних, а серед робітників металургійної промисловості — 9,5[77]. На початку 1935 р. вважалося, що неписьменними були лише 2,9 відсотка донбаських робітників[78]. Проте 1937 р. з усіх зайнятих у донбаській вугільній промисловості 3,4 відсотка були неписьменними, а 7 відсотків — малописьменними[79]. Якою високою була культура письменності — це зовсім інше питання. Скажімо, 1922 р. повідомлено, що понад дві третини гірників ніколи не читали жодної газети або книжки[80].
Умови праці в Донбасі були такими ж важкими, як і умови життя. Загалом робота на вугільних шахтах була однією з найважчих промислових професій. Один російський інженер, який відвідав антрацитову копальню в Донбасі ще до революції, писав:
«Я вирішив спуститися в шахти, що лежали на глибині до 700–900 метрів, і уважно ознайомився з роботами... Я вперше ознайомився з тими труднощами, з якими доводиться стикатися шахтарям при роботі у вибоях для видобування антрациту. Товщина антрацитового шару не перевищувала одного метра, і тому шахтарям доводилося поповзом діставатися до вибою і на санках, також поповзом, вивозити звідти антрацит. До такої роботи треба мати особливу звичку. Не кожен робітник може виконувати роль коня, якого до того ж примушують витрачати свою енергію за особливо важких умов. Інженер, який мене супроводив, розповів мені, що один здоровий, молодий студент-практикант захотів на власному досвіді випробувати цю роботу; витримав лише 3–4 дні, зовсім знесилів і захворів»[81].
Утома й інерція були такими, що матеріальної спонуки часто не вистачало, щоб заохотити шахтарів працювати старанніше. Наприкінці сторіччя керівники шахт із відчаєм констатували, що, «за рідкісним винятком», вища зарплатня не дає вищої продуктивності. Що більшою була платня робітників, то менше днів і менш напружено вони працювали. Через те їхній заробіток залишався більш-менш стабільним, звичайно на прожитковому рівні, незалежно від розміру платні[82].
Карта 1.2. Донбас у 1920–1930-х рр. Взято з вид.: Наш край. — Ростов, 1963; Magocsi Р. R. Ukraine: A Historical Atlas. University of Toronto Press, 1985, p. 22.
Наступне зауваження щодо англійської вугільної промисловості слушне і для України та Росії: «Найболючіша риса вугільної промисловості — важка данина, яку вона збирає з людського життя у вигляді нещасних випадків, що призводять до смерті чи каліцтва; це твердження... є просто відлунням десь таких самих зауваг кількох поколінь спостерігачів і в самій галузі, і за її межами»[83]. За більшістю звітів, дані про нещасні випадки у промисловості були далеко неповними. Згідно з наявними даними, 1906–1910 рр. з кожної тисячі донбаських гірників 329 покалічилися на роботі, тоді як із кожної тисячі заводських робітників ушкодження отримали лише 33[84]. Згідно з іншим звітом, 1906 р. зі ста тисяч донбаських шахтарів різні тілесні ушкодження отримали 40 000 чоловік. За свідченням тогочасного спостерігача, здавалося, ніби ці дані надійшли просто з «бойовища»[85]. Виробнича смертність серед шахтарів також була високою. У 1904–1913 рр. на Донбасі зареєстровано 2,6 смертей на кожні тисячу шахтарів. Ці дані цілком можна порівняти з 3,7 випадками у Сполучених Штатах, 2,9 в Японії і 2,1 в Німеччині за період 1901–1910 рр.[86]. Проте щодо кількості смертних випадків на один мільйон пудів видобутого вугілля Донбас (0,306) значно випереджав Німеччину (0,186) чи Сполучені Штати (0,082)[87].
Із 1893 по 1915–1916 рр. загальна кількість смертних випадків у донбаських шахтах становила 5152 чол.[88]. Ця шахтарська частушка передає сумну реальність:
Гудки тревожно загудели,
Народ на штрек валит толпой,
А коногона молодого
Несут с разбитой головой[89].
Металургійна промисловість Донбасу також була небезпечним місцем роботи. Смертність тут (1,2 на тисячу 1913 р. і 1,5 – 1914 р.) була нижчою, ніж у вугільній промисловості, а рівень нещасних випадків (450 і 435 на кожну тисячу за ті самі роки) був вищим[90].
Після Жовтневої революції кількість нещасних випадків залишалася великою; мало що покращилося порівняно з дореволюційними роками. У 1924–1925 рр. рівень смертності становив 1,36 на тисячу шахтарів. Він виріс до 2,9 1929 р.[91], майже не змінився, залишаючись на цифрі 2,84 1934 р., 2,84 1935 р. і 2,45 у перші місяці 1936 р.[92]. Це не було унікальним явищем, бо і в англійській вугільній промисловості за десь той самий період кількість смертних і нещасних випадків майже не пішла на спад[93]. Можливо, Теодор Фридґат має рацію, кажучи, що в дореволюційні роки і керівництво, і робітники поділяли «пасивний фаталізм традиційного суспільства, сприймаючи нещасні випадки на виробництві як природне явище, якому мало чим або взагалі нічим не зарадиш»[94]. Та сама думка звучить у частушці, записаній у Сталіно в 1920-х рр.:
Шахтер в яму спущается,
С белым светом прощается.
Он там ходит со свечою,
А смерть носит за плечою[95].
Робота на вугільних шахтах була такою небезпечною, що фаталізм був не просто покірливістю, а способом боротьби зі страхом, розрадою од відчаю. Безтурботність була частиною мужньої культури шахтарів, і дехто, наприклад, легковажно запалював цигарки в шахтах, де траплявся газ, чи біля складів із динамітом[96].
Роботи на шахтах боялися як найнебезпечнішої і найнепривабливішої. Коли Віктор Кравченко повідомив батькам, що поїде працювати на Донбас, «батько засмутився. Мати тихо зітхнула й нагадала мені, що я ще хлопчик і в мене ще багато часу попереду, щоб працювати»
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Свобода і терор у Донбасі, Хіроакі Куромія», після закриття браузера.
