Читати книгу - "1793"

подразнює бронхи, і Вінґе доводиться дихати швидко й неглибоко, щоб не напав кашель.

Під дверима Нурлінового кабінету довелося чекати ще з чверть години — на протязі, що гуляє всіма коридорами. Нарешті двері відчинилися, вийшов попередній відвідувач, і покликали Вінґе.

Як у всьому управлінні, у кабінеті Нурліна панує безлад. Красивий письмовий стіл завалений купами документів. Нурлін стоїть біля вікна. На підвіконні задоволено мурчить кицька. Ще б пак, адже господар лагідно чеше за вушком! Нурлін і Вінґе — однолітки, але минулий рік, сповнений безсонними ночами і тривогами, залишив свій відбиток на обличчі поліцмейстера. Зараз на вигляд йому значно більше тридцяти років. Комір службового камзола немилосердно натирає шкіру, Нурлін постійно чухає шию, вона в нього весь час червона. Повернувшись до гостя, начальник поліції помічає, як Вінґе дивиться на кицьку, і знизує плечима.

— Єдина істота, що, перебуваючи тут, зберегла розум і знає, чого хоче.

Обережно підштовхує кицьку з підвіконня, спирається плечем на стіну й схрещує руки на грудях.

— То як? Що дав огляд?

— Я трохи поквапився, коли сказав, що той поліцейський був п’яний. Його реакція була абсолютно природна. Дуже, дуже незвичний злочин.

— Я попросив тебе взяти цю справу не лише через твої знання. Ти офіційно не працюєш у поліції, тож можеш працювати потай. Ройтергольм очей з мене не зводить, просто казиться, коли я роблю поліцейську роботу. Барон бажають, щоб я не порядок у місті наводив і робив Стокгольм безпечним для всіх людей, а стежив за виконанням його цензурних приписів. Ось глянь.

Нурлін узяв аркуш із зірваною печаткою.

— Цей лист підписав барон Ґустав Адольф Ройтергольм. Вимагає звіту, чому досі немає жодних успіхів у розслідуванні чуток, ніби він намагався отруїти спадкоємця престолу. А також нібито про нього пліткують, що бажання влади викликане імпотенцією і схильністю до збочень. Барон наголошує, що чекав достатньо, і тепер вимагає повного звіту про вжиті заходи й досягнуті успіхи.

— І що, пошлеш? Звіт.

— Оскільки я жодних заходів не вживав, то найкраще, мабуть, не посилати ніякого звіту. Він зовсім божевільний. Звичайний тиран, який не має друзів або рідних, що могли б закликати до гідної поведінки. Підбивав ворожку Арвідсон від його імені говорити з мертвими. Марнославний, запальний і злопам’ятний, зовсім як король Ґустав в останні роки. Страх революції і зради заражає всіх, чий зад наближається занадто близько до можливості сісти на престол. Як ти знаєш, покійний монарх наказав моєму попередникові фінансувати десятки навушників, які мали доносити на вільнодумців і змовників. Звісно, я не кажу, що серед людей немає невдоволення. Але біда в тому, що Лільєнспарре послав агентів шукати зраду не туди, куди треба. Поки короля Ґустава мучили нічні кошмари, ніби ідеї французької революції дійшли вже й до півночі, поки його шпики вишукували змовників у трактирах, убивця виріс серед придворних. Король так боявся народу і так сліпо вірив, що серед свого почту перебуває в безпеці…

Нурлін махнув рукою в бік столу.

— Я, звісно, намагаюся відбиватися від цієї агентури, та все одно постійно одержую доноси, і щодалі безглуздіші. Якийсь Едман доповідає, що якийсь Нільсон однієї дощової ночі співав перекладену «Марсельєзу» у Стренгнесі. Якийсь кавалерист з невизначеними симпатіями підозрює відомого баламута Юліна через сумнівну брошку для краватки. Кульмер і Огрен за схвалення Вейноса і Фалька прийшли в церкву у довгих штанях. Карлен під подушкою ховає книжку Турільда. Ля-ля-ля… І поки я мушу звертати увагу на це лайно, страждають важливі справи. Але Лілієнспарре, старий деспот, вважав, що це найважливіше. Ти знаєш, що його тут в управлінні позаочі називали Дупою?

Вінґе кинув погляд на купу паперів, підняв один лист, байдуже подивився на нього й кинув знову на купу. Нурлін зірвав з голови перуку й почухав голову.

— До мене дійшло, що барон вже шукає мені заміну.

— Знаєш, кого хоче поставити?

— Чув, що розглядає кандидатуру Маґнуса Ульгольма. Ти його маєш добре знати.

— Не знаєш, скільки ще тут пробудеш?

— Ні. Але якщо барон щось надумав, то вже доведе до кінця. Думаю, немає потреби казати, що Ульгольм не дасть завершити це розслідування. Тож часу в нас небагато, Сесіле.

Вінґе потер перенісся. Від утоми перед очима вже танцювали якісь кольорові світлячки.

— Мені не треба нагадувати, що часу обмаль…

Нурлін жестом запросив Вінґе сісти. Поліцмейстер розчахнув двері й гукнув у коридор, щоб їм принесли кави. Це розпорядження стосувалося того, хто був найближче до кабінету. Сів на стілець навпроти й тяжко зітхнув.

— Отже, повернімося до мерця з озера. Є хоч якась надія зловити вбивцю?

— Я маю підстави вважати, що покійного викинули в озеро всього за кілька годин до того, як його знайшли. Пошукаю свідків, які були в тій окрузі ввечері.

— Схоже на марну працю… Це все?

— Є ще дещо. Мрець був голий, але замотаний у накидку. Я такого ніколи раніше не бачив. Тканина, як на мене, надто дорога для такого вжитку… Треба попитати торговців, чи не бачили такої…

Нурлін, здавалося, зовсім не слухав. Повільно кивав, ніби у відповідь на власні думки.

— Головне — працюй тихо. І не лише через Ройтергольма. У народі нуртує невдоволення. Сам пам’ятаєш, як кілька місяців тому натовп на Слоттсбакені вимагав покарати шляхтича, бо той шпагою подряпав містянина. Скрізь, де є кров, потрібна особлива обережність. Зроби мені таку послугу.

Служниця постукала у двері й зайшла в кімнату з кавником і горнятками на олов’яній таці. Нурлін налив кави, і Вінґе з насолодою припав до чашки з гарячим напоєм. Кицька, забувши про всяку поштивість, скочила господареві на коліна й зручно влаштувалася. Нурлін занепокоєно подивився на Вінґе.

— Вибач на слові, Сесіле, особливо зважаючи на те, що і моя вина в цьому є, але вигляд у тебе кепський.

5.

Трактир називається «Погибель». Стіни закіптюжені, але, трохи придивившись, можна розгледіти малюнок фрески. Танець мертвих. Селяни й містяни, дворяни й священники водять коло навкруг скелета, що грає на смоляно-чорній скрипці. Малюнок справляє на відвідувачів неприємне враження, тому гостей зазвичай небагато — аж до пізнього вечора, коли всі в окрузі вже такі п’яні, що декор приміщення їх не займає.

Власник трактиру Єдда рішуче припиняв усі спроби вмовити його побілити стіну свіжим вапном. «Це малював сам Гоффбру, — люто відповідав корчмар, — це шедевр!»

Кардель ненавидів цю мазню. Особливо відтоді, як домовленість з Єддою зобов’язувала його залишатися притомним. Трактирник найняв Мікеля викидайлом — за кілька шилінгів на тиждень і провізію за кожного випханого розбишаку. Мізерна платня не дає змоги прожити, тож будь-який додатковий заробіток не завадить. Зі свого місця на лавці біля