Читати книгу - "Від долі не втечеш , Аріна Спел"

Двері за моїми плечима зачинилися. Не знаю, чи зміг би описати всі свої почуття, які відчував зараз. Але мисливський азарт домінував. Вона моя. Я впіймаю. Та спочатку помучаю. Добряче так. Щоб помститися. Бо мене вона вимотала до крайності. 

Там, на озері, коли запропонував одружитися, що найменше чекав почути, так це відмову. Самовпевнений, визнаю.  Думав, що вона теж розуміє, що це єдиний правильний вихід з ситуації. 
Пішла. Отак просто. Сіла в карету, не сказавши ні слова, й пішла. Від гніву навіть оберт вийшов сам собою, безконтрольно. Ганяв хащами, ревів як поранений. Звір в середині лютував, вимагав наздогнати й привласнити. Але я ж людина, в першу чергу. Вона не хоче мене, я їй не потрібний. Триматимусь подалі, та й поготів. Те ж мені біда. Жінок мало, чи що. 
Те, що план провальний, зрозумів на наступний день. Не було мені спокою. Не було. Була думка забутися в чиїхось обіймах, хочаб тієї ж Лілі, але не вийде. Відчував це. Тому в цьому напрямку навіть не намагався рухатись. 
До вечора на столі лежало вже досьє. Нащо воно мені, якщо я не маю наміру з нею спілкуватися? Просто . Щоб було. Це ж нічого не означає. 
Так, що там у нас. Артефактор. Закінчила магічну академію на відмінно. Мовчазна, неконфліктна. Ці відомості точно професіонали здобували? Чи писав хтось навмання, аби щось ляпнути? В академії тісно спілкувалася з чотирма чоловіками, підтримує звʼязок і зараз, чи має інтим з кимось з них, не зʼясовано. Друзі? Чоловіки? Четверо? Перечитав їх імена. Знаю всіх. Ті ще гульвіси. Отакі от крутяться навколо моєї крихітки? Треба було б комусь мене поправити, що зовсім і не моєї , бо я ж відступився, але оскільки я розмовляв сам з собою, зробити це було нікому. 
Працює в міністерстві, штатним артефактом. Талановита. Лише позитивні відгуки. 
Чекай те но, а це не в тому міністерстві, де вже років пʼять ніхто не проводив перевірку? Бо під керівництвом старого містера Картера, все там тікає як годинник. І витрачати свій час, щоб даремно колупатися в паперах, ніхто не хотів. Яке недбальство. Це ж хто зна, що можна прогавити. 

Ой, недобре вийшло. Треба терміново виправити. Два-три дні пішло на те, щоб врегулювати всі поточні справи, й бути абсолютно вільним, для ґрунтовної такої перевірки. По всім фронтам. 
Тільки но я увійшов в будівлю, мене вже чекали. Директор, славнозвісний містер Картер, ледь ховав хвилювання. Не міг, бідний, второпати, що це самого принца принесло. 
-Ваша високосте, прошу.- почав своє привітання.- Ми такі раді. Така честь для нас. З чого розпочнемо? Бухгалтерія? Накажете принести папери в мій кабінет? В нас все в ідеальному порядку. 
-Потім.- махнув рукою.- Проведіть мені невеличку екскурсію для початку. Спочатку люди, потім папери. 
-О, як накажете. Прошу. В нас працюють неймовірні спеціалісти. Ідемо. 
Й починає тягти мене в зовсім іншому напрямку , ніж веде ледь вловимий запах бузку. Тільки но відчув його, зрозумів як скучив. Ха. Триматися подалі. Блискавичний був план. І провальний. 
-А там що?- махнув в протилежну сторону. 

-Нічого цікавого. Молодняк. До серйозних справ не допускають. Хай поки досвіду наберуться. 
-Я б почав з них.

-Як накажете. 
Ми йшли коридором і я кивнув на потрібні мені двері.

-Там хто?

-Леді Іріс. Жінка.- багатозначно округлив очі.- Я й сам був не в захваті спочатку. Але артефактори на дорозі не валяються , тому й погодився. Про що не шкодую ні хвилини. Їх тандем з Вейном перевершив всі мої сподівання.

-Чому не поклали в пару з іншою дівчиною? Чому з чоловіком?

-Де я вам візьму ще одну дівчину? Вона , взагалі, на моїй пам’яті одна. 

-Добре. Подивимось. 
-Як накажете. Як накажете.- бурмотів старий, стукаючи в двері і не чекаючи на відповідь , причинив їх. 
Картина маслом . Сидять двоє. Пихтять. Поперепліталися так, що комар не проскочить. Де чиї руки не зрозуміло. Навіть голови не підняли. 
Я казав вам що вона гарна? Що строга сукня, застібнута по під шию дуже пасує їй? Що пасмо волосся, яки вибилося із зачіски неймовірно їй личить? Що те, як вона закушує губу, зосередившись на чомусь, зводить мене з розуму? А те, що хочу вбити людину, за те, що зараз торкається її ? І ніби мало цього. Вона цілує його в щоку й починає радісно обіймати. Підіймає на мене погляд. Короткий спалах радості, що я там бачу, трішки втамовує моє лють. 
Ні, план триматися поділі треба викреслити. У мене новий план - вбити Вейна. 
Вони працювали над артефактом правди, втіленим у маленькому браслеті. Цікава річ. Зазвичай цей прилад доволі громіздкий й привертає до себе багато уваги. 

-Може відсунетесь від леді, якщо вже закінчили?- даю цьому бідоласі останній шанс, яким він на своє щастя користується. 
Моя маніпуляція з проханням, в якому не відмовити, справляє враження на всіх, окрім Іріс. За іронією долі, їй одній начхати на те, що я кажу. 
Оу, а ми слухаємося начальства. Сопимо, кидаємо блискавки з очей, але слухаємось. Може на побачення його з собою брати теж? Я б щось просив, він командував, вона слухалась. Чим не вихід? 
Браслет вже на її руці. Не знаю, що вона очікувала почути, бо її погляд говорив «Ну ж бо, давай«. та я запитав єдиний, що мене цікавило. 
»Чекала?». Її переляк і намагання зісмикнути браслет, а далі коротке «так» зробили мене щасливим. Усе. Догралися. 
Прошу залишитися на одинці. І знову, чарівник на імʼя Картер робить свою справу, не залишаючи їй вибору. 
Проганяє. Відштовхує. Трохи запізно, хотілося їй сказати. Бо запах бузку вже вʼївся мені в саме серце. Вгнірездився там і жене отруту аж до кінчиків пальців. Не зважаю ні на що. Ні на її прощання, ні на запевнення, що не хоче  більше бачити. Я й не чую цього до пуття. 
-Нікому було втішити?- питає мене. Ніби я шукав ту втіху в інших. Ніби не розумів, що пропав, розчинився в ній. Й нема мені спасіння. 
Поцілувати. От єдине, що має значення. Навіть якщо відштовхне, я мушу це зробити. Притискаю до себе, беру її рот в полон. Ковзаю язиком в середину, в будь-яку хвилину очікуючи, що вкусить , або вдарить. А вона стогне. Так солодко. Чіпляється за мене, відповідаючи, й зносячи мій дах остаточно. Підхоплюю під стегна, саджаю на стіл, на землю летить купа якогось паперу. О так, моя солодка, тобі подобається. Мені теж. Навіть така безневинна, на мій погляд, ласка, як тертися об тебе своїм збудженням, по при всю одежу, що на нас зараз, доводить мене до шалу. Пальці самі тягнуться до ґудзиків. Розстібаючи і звільняючи шлях до мрії. До оксамитової шкіри. До грудей. Таких звабливих. Таких чуттєвих. Проводжу пальцем по соску. Якщо зараз ковзну по них язиком, то це все, кінець. Мені не зупинитися. А я мушу спитати. Бо з вірогідністю в девʼяносто дев’ять відсотків, наша близькість зробить нас подружжям і мені до біса хочеться, щоб це було свідоме її рішення. 
Тому питаю дозволу. І отримую відмову. Чергову. 
Член ниє. Звір ричить - візьми. А я намагаюся опанувати себе. 
Знову ж таки пускаю мимо вух її кпини. Колючка і брехуха. От що треба було написати в її досьє. Великими буквами. 
Та нічого. В моїй голові новий план. Око за око, так би мовити. Мучиш мене, чекай відповідь. Я не відступлюсь, але трохи побуду осторонь. Подивимось що з цього вийде.