Читати книгу - "Дволикий шлях, Burka D"

ГЛАВА 4. Несправедливість — заздрість — правосуддя

Парк на околиці міста, популярний серед городян для прогулянок, простягався на кілька гектарів, пропонуючи затишні куточки для відпочинку та безліч алей для неквапливих прогулянок. У центрі парку розташовувалося велике озеро з кришталево чистою водою, яка відбивала блакитне небо та навколишні дерева. Вздовж його берегів стояли лавки, де можна було присісти і насолоджуватися видом на водну гладь, спостерігаючи за качками та лебедями.

Алеї були акуратно викладені бруківкою, по обидва боки росли доглянуті квіткові клумби та кущі. Вздовж доріжок були встановлені ліхтарі, які освітлювали шлях у вечірній час, створюючи затишну атмосферу. Цей парк був місцем, де кожен міг знайти щось до душі — чи то спокійну прогулянку вздовж озера, активні ігри на дитячому майданчику або тихий відпочинок на лавці в тіні дерев.

Молодий учитель історії стояв у парку, освітленому тьмяними ліхтарями. Вечірня прохолода проникала під легку куртку, але він майже не помічав холоду. Його думки були зайняті останньою сваркою з дівчиною. Слова, які вони сказали один одному, відлунювали в його голові.

— Ти ніколи не розумієш мене! — вигукнула вона, очі повні сліз і гніву. — Вічно зайнятий своїми книжками та учнями!

— А ти думаєш, що це легко? — відповів він, відчуваючи, як піднімається злість. — У тебе немає уявлення, як це — нести відповідальність за майбутнє покоління!

Вона відвернулася, не витримавши його погляду. В її очах блиснули сльози, і вона поспішно пішла, не оглянувшись. Учитель залишився стояти на місці, відчуваючи, як тягар їхніх слів давить на груди. Через кілька хвилин він зрозумів, що не може залишити все так. Вирішивши наздогнати її, він побіг у тому напрямку, куди вона пішла. Нічний парк був порожній і тихий, лише його кроки порушували тишу.

Раптом почувся глухий удар і приглушений крик. Серце забилося швидше, він побіг, сподіваючись, що йому здалося. Але коли він добіг до місця, звідки виходили звуки, перед його очима постала жахлива картина. Вона лежала на землі, а над нею нахилився темний силует. Її очі були повні жаху і болю, кров повільно розтікалася по землі. Силует обернувся і, побачивши його, швидко зник у темряві. Учитель упав на коліна перед тілом, його руки тремтіли, коли він безуспішно намагався зупинити кров.

Чоловік, усвідомлюючи, що вбивця міг бути ще поблизу, відчував, як по його спині пробігає холодний піт. Але страх за своє життя відійшов на другий план перед обличчям жахливої реальності — його дівчина вмирала на його очах, і він був безсилий щось змінити. Пройшли хвилини, можливо, години, перш ніж він усвідомив, що повинен щось робити. Все, що залишалося, це подзвонити в поліцію.

Минув місяць, перш ніж він зміг повернутися до роботи. Урок історії почався, як завжди, із звичної метушні та балачок учнів. Учитель увійшов до класу, намагаючись приховати свій внутрішній біль і пригнічений стан. Його очі були червоними від безсонних ночей і сліз, а голос звучав глухо і безжиттєво.

— Доброго ранку, клас, — почав він, намагаючись говорити впевнено. — Сьогодні ми продовжимо вивчення подій Другої світової війни.

Він увімкнув проектор і почав лекцію про Берлінську битву. Слова лилися монотонно, і він відчував, як кожна фраза стає все важчою і важчою для вимови. В голові знову і знову виникали образи тієї ночі в парку, і серце стискалося від болю.

— Берлінська битва була однією з найважливіших битв... — почав він, але раптом відчув, як повітря ніби зникло з легень. Груди стиснуло, і йому стало важко дихати. В очах потемніло, і він схопився за край столу, щоб не впасти. Учні помітили його стан і почали переглядатися, шепотітися. Один з них підняв руку.

— Учителю, все гаразд? — запитав він із занепокоєнням.

Але молодий учитель не міг відповісти. Його охопив панічний жах, перед очима знову стояло її мертве обличчя, кров на землі, і темний силует, що зникає вночі. Він впав на стілець, задихаючись і відчуваючи, як по обличчю течуть сльози.

— Вибачте... — прохрипів він, ледве стримуючи ридання. — Мені потрібно вийти.

Він не зміг залишатися в тій школі. Кожен куточок нагадував йому про неї, про ту ніч, і про біль, що палив його зсередини. Учитель перевівся до іншої школи, подалі від минулого, сподіваючись знайти спокій. Але темрява всередині нього лише зростала.

Психологічний стан учителя ставав все більш нестабільним. По ночах він бродив містом, не знаходячи собі місця. В голові крутилися думки про помсту, про покарання. Він шукав у натовпі обличчя, сподіваючись знайти той самий темний силует, але замість цього починав ненавидіти кожного чоловіка, що проходив повз. Ця ненависть росла, перетворюючись на нав'язливу ідею.

І ось він уже в нічному парку. Навколо панувала повна темрява, тільки рідкісні ліхтарі освітлювали шлях. В його руках з'явився ніж. Серце билося швидко, адреналін наповнював вени. Він йшов, не знаючи точно, що робитиме, але всередині нього бушувала буря. Раптом він побачив одинокого чоловіка, який йшов назустріч, не підозрюючи про небезпеку. Учитель прискорив крок, ніби темрява, що огортала його, надавала йому сил. Чоловік, помітивши його наближення, зупинився, але було вже пізно. Ніж блиснув у тьмяному світлі ліхтаря, і учитель, керований своєю ненавистю і болем, наніс перший удар. Чоловік скрикнув, але звук був приглушений темрявою ночі. Учитель ударяв знову і знову, випускаючи назовні весь свій біль і лють. Чоловік упав на землю, і кров почала стікати по бруківці. Учитель стояв над ним, важко дихаючи. Він не відчував ні каяття, ні страху. Лише порожнечу і дивне відчуття задоволення. В його голові пролунав тихий голос: "Це лише початок".

З кожним наступним вбивством вчитель ставав усе більш бездушним. Уночі він перетворювався на хижака, що полює на свою здобич. У його новому місті чутки про маніяка, який убиває чоловіків ножем, стали обростати жахливими подробицями. Але вдень він залишався звичайним вчителем історії, який, здавалося, просто переживав важкий період.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍