Читати книгу - "Пиріг, Olha Alder"

Йонбом тримав половину тіла на вазі й виглядав злим:

— Закінчімо тут і швидше виберемося, — сухо сказав він.

— Пробач.

— Один.

На три — тіло лежало на піддоні.

На чотири — вони заштовхнули його всередину. На п'ять — зачинили дверцята. На шість — клоун Джо-Джо додав вогню. На сім — ввімкнувся таймер — 90 хвилин. Саме стільки потрібно, щоб спалити тіло до попелу. І ще кілька хвилин, щоб перемолоти деякі кістки до стану праху в окремій машині. Але, схоже, це вже було не завдання гравців.

Джо-Джо попрямував до виходу й, повернувши в інший бік від того, звідки вони прийшли, показав на двері.

Вони опинилися в лісі.

Глибока ніч огорнула маєток на горі. Туман стелився по обмороженій траві. Вони залишили свої куртки в будинку, і холод разом зі страхом пробирав їх до кісток.

— Треба викликати поліцію, — До-рак почав витрушувати на землю вміст рюкзака, але телефону не було. — Де він? Де мій телефон?.. — Він хаотично перебирає речі: ключі від машини, гаража; серветки; зелене яблуко: «Мартін», «нап.»; вода; ручка; блокнот, який він взяв на нещасливе інтерв'ю. — Де мій чортів телефон?!! — закричав він.

І тепла рука лягла на його зап'ястя:

— Не дзвони в поліцію, — Йонбом присів поруч на корточки. — Не дзвони в поліцію, — прошепотів він.

— Я... я нічого не скажу про тебе, — хрипким пошепки пообіцяв До-рак.

Пальці Йонбома стиснулися в кулак, його нігті вп'ялися у тонку шкіру на руці До-рака:

— Ми розберемося з цим самі.

— Як ти збираєшся розібратися? Вони зараз ще людей вб'ють! — Очі До-рака навіть у темряві метали блискавки, він був розлючений. — Не заважай мені захищати людей і справедливість, — попросив він.

— Ти збираєшся відправити мене до в'язниці? — Йонбом криво посміхнувся. — Ти? Мій найкращий друг? Ти готовий підставити мене заради незнайомців?

— Поліція нічого про тебе не дізнається! — присягаючись пообіцяв До-рак, поклавши вільну руку на руку Йонбома.

Вони сиділи на колінах у холодній траві, поки їхні джинси просочувались вологою від інею, що танув від тепла їхніх тіл.

До-рак облизнув потріскані від холоду губи:

— Ми зобов'язані зупинити це божевілля.

— Ми нікому. Нічого. Не. Зобов'язані, — твердо повторив Йонбом. — Ми вб'ємо Сон Хуна.

— Що? — До-рак отетерів. — Що ти сказав?

— Н-нічого, — Йонбом перелякано відвів руку, переставши торкатися До-рака. — Це... це стрес, — він незграбно засміявся, почухуючи потилицю.

Руки Йонбома міцно стискали кермо автомобіля. Вони їхали в тиші. До-рак перелякано дивився на нього всю дорогу з лісу, і тільки в теплій машині трохи розслабився й заснув.

— Я вбив, щоб ти жив, прояви хоч трохи вдячності, — прошипів Йонбом крізь зуби. — Будь мені вдячний! — Він легенько вдарив по керму.

Вони разом мили руки у ванній. Невелика кількість крові стікала в раковину. Це можна було б прийняти за промивання звичайного порізу, але їхні руки були цілі.

— Треба було спалити серветку, — раптом сказав До-рак. Він був сонним і трохи хитався, плетучи щось незрозуміле.

— Серветку? Віддай мені, — вимовив Йонбом, змушуючи себе посміхнутися. — Я її викину.

— Розберемося зранку... — позіхнув До-рак. Єдине, про що він зараз мріяв, — це спати. Відчуття було таке, ніби його добре вдарили по голові вдруге й різко привели до тями нашатирем.

— Давай зараз серветку і лягай спати, — Йонбом вимкнув воду.

— Завтра вже. Навряд чи нас зараз шукатимуть... Ця вечірка надто продумано організована... — До-рак витер руки рушником, коли відчув доторк металу до своєї шиї.

— Чон До-рак, — Йонбом шепотів йому прямо у вухо. — Віддай мені серветку. Зараз.

Прямо над вухом До-рака він чув, як Йонбом ковтає слину в пересохлому роті і як швидко б'ється його серце.

— Дай мені, — повторив він. — Ти ж... єдиний свідок того, що я когось убив, окрім робота і Сон Хуна?

— Там ще була група людей, — ледь чутно відповів До-рак, не наважуючись рухатися.

— Але ти єдиний, хто так хоче піти в поліцію. Тому не роби дурниць і віддай мені доказ. Вона ж навіть не твоя, — майже муркотів Йонбом.

— У рюкзаку, — слабким голосом прошепотів До-рак.

Вони вийшли разом. До-рак і Йонбом, який ішов слідом, тримаючи ніж біля його горла.

— Шукай, — наказав Йонбом.

До-рак розкрив рюкзак і перевернув його догори дном. Не було ні телефону, ні закривавленої серветки.

— Напевно, вона залишилася на траві за маєтком, — його голос, і без того тихий, ставав усе менш помітним і безбарвним.

— Я врятував твоє життя, — Йонбом замовк. — А ти залишив моє на траві.

Кров з артерії хлинула фонтаном.

Удар у шию був болісним. До-рак упав обличчям донизу, розбивши ніс.

— Я врятував твоє життя!! — закричав Йонбом. — А ти, невдячний!!

Він продовжував завдавати хаотичні удари по тілу До-рака. Чону До-раку було холодно. Дуже холодно. Він помер, потопаючи в крижаній ванній.

Останніми звуками були капці Йонбома, що шаркали по підлозі, який бігав туди-сюди по квартирі, кидаючи на тіло До-рака весь лід, який знаходив у морозилці.

Схопивши ключі від машини, Йонбом кинувся до авто.

— Сон Хун! — він стукав у двері особняка, і вона зі скрипом відчинилася.