Читати книгу - "Та, що пробуджує дар, Ірина Герасимова"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
– Куди?
– Пообідаємо разом.
Хлопець дивився недовірливо та насторожено, але голод не дав змоги йому відмовитися. Ітмар взяв його за лікоть, допоміг підвестися. Шли мовчки, поки не дісталися великої таверни, про яку місцеві розказали Ітмарові. Із дверей випливав такий смачний запах, що хлопчина глитнув. А коли принесли замовлення, накинувся на їжу. Він працював ложкою так швидко, ніби її могли відібрати, та відривав зубами від хліба великі шматки.
– Не подавися, – сказав Ітмар.
Сам він їв розмірено, не поспішаючи, і ще жував, коли хлопець розчаровано пошкрябав ложкою по пустому дну миски.
– Хочеш ще?
– Дякую. Мені досить.
Хоча порція була великою, пацан явно ще не наївся, але мав сумління й не зізнався в тому. Ітмар витер рукою рота, спитав:
– Як тебе звати?
– Ромєк.
– Мене Ітмар.
Хлопець зиркнув на нього своїми карими очима, які в напівтемній таверні здавалися зовсім чорними:
– Чому ти зробив це для мене?
Ітмар стенув плечима:
– Пожалів.
Ромєк опустив очі, втупивши в стіл:
– Я думав, добрих людей не буває.
– А я ніколи не думав, що хтось назве мене добрим.
Вони подивилися один на одного.
– Ну, Ромєку, і як ти дійшов до такого життя – полювати на чужі гаманці?
– Я не зобов’язаний тобі відповідати!
– А за обід зобов’язаний? Тож зараз ми підемо звідси, щоб звільнити місця для наступних відвідувачів, і ти мені все розповіси. Тікати навіть не думай, бо не отримаєш вечері!
Очі Ромєка блимнули здивовано. Вдвох вони вийшли назовні. Брукована вулиця бігла вниз, а за кілька будинків перетиналася з неширокою річкою і продовжувалася як місток через неї. На порослому високою травою березі не було житла, лише стояли старі верби. Ітмар сів під однією із них у затінку. Зняв торбину, поклав на траву, накрив зверху капелюхом. Ромєк несміливо прилаштувався поруч.
– Все-таки – навіщо ти це робиш? – спитав він.
– От причепився – чого та чому! Якого біса? Я сам до ладу не знаю. Побачив тебе на ринку ще до того, як ти мене обікрав, зрозумів, що голодуєш. Сам збирався обідати, узяв тебе із собою. Задоволений? Тепер твоя черга. І так само відверто.
Ітмар мав глухий голос, слова вимовляв повільно й вагомо, через що здавався старшим від свого віку, дуже впевненим та авторитетним. Він дійсно не розумів, чому зв’язався з цим пацаном. Напевне, просто нудьгував. Він не звик до самотності, нещодавно покинув військове братерство, де весь час був серед людей, спав разом з іншими в наметах, їв за спільним столом чи в колі біля багаття, навіть справити нужду рідко вдавалося наодинці. А тепер подорожував сам на сам, і не мав із ким словом перекинутися. Він міг нагодувати цього хлопця та відпустити, але чомусь хотів з’ясувати для себе, чому той поклав руку на його гроші.
– Ну, розповідай, – сказав Ітмар.
– А з чого починати?
– Звідки я знаю? З чого хочеш.
Ромєк покашляв. Одне його вухо досі було трохи рожевим, стирчало поверх масного, давно не митого волосся. Одяг був цілком пристойний, без дірок, хоча бруд видавав те, що хлопець спав у ньому на землі.
– Я був ще малим, коли померла мати, а батька взагалі не знав, – сказав Ромєк. – Мене відвезли в притулок. Там було жахливо – як у в’язниці чи гірше. Коли я трохи підріс, то втік звідти. Я мріяв, що мене візьмуть до себе сусіди, які добре до мене ставилися. У них була дівчинка, яка мені подобалася. Неважливо, – обірвав себе Ромєк. – Чи я занадто докладно розповідаю?
– Ні, усе добре. То що там із тими сусідами?
– Та нічого. Бо я не зміг знайти ні свій дім, ні їхній. Адреси не знав. Ну, і почав жити на вулиці. Виявилося, що в притулку хоча б кормили, нехай і помиями, а там довелося голодувати. Просив милостиню. Люди жаліли, давали. На хліб вистачало. Одного разу до мене прийшли старші хлопці та сказали, що треба ділитися. Забирали майже все. Наближалася зима, я мерз. Потім вони з’явилися знов і відвели мене до свого ватажка в якихось нетрях біля порту. Він був старий дядька, років сорока. Виявилося, що вони також ділилися із ним, а ще промишляли крадіжками. Мене взяли в банду. Я був малим, спритним, міг пролазити в невеликі щілини та отвори, відчиняти зсередини домівки або склади. Навчився також лазити по кишенях. Згодом щось сталося, нам довелося поїхати звідти. Ми багато подорожували. Це була моя сім’я. Люди мінялися: уходили, приходили, сідали у в’язницю. І лише ватажок завжди виходив сухим із води.
– Як його звали? – спитав Ітмар.
– Мене вчили ніколи не називати імен.
– Гаразд. Що далі?
Вітерець колихав довгі гілки верб, із шерехом пробігав заростями очерету біля води. Прилетіла велика бабка з блискучими райдужними крильцями. Ромєк задивився на неї і забув, на чому зупинився.
– Ну, я зростав із ними. І де б ми не були, я відчував, що це мій дім. В одному місті зупинилися надовго. Ватажок став поважною людиною, мешкав у великому будинку. Я зрозумів, що він має якісь домовленості з місцевою вартою і може відкупитися в будь-якому випадку. Я вчився в інших, вдосконалював свої навички.
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Та, що пробуджує дар, Ірина Герасимова», після закриття браузера.