Читати книгу - "Посуха"

Від зіткнення його мов у груди вдарило, розворушивши щось у підсвідомості. На поверхню сплив спогад, про який Фок не думав уже багато років.

У Люка на руках тремтіло кроленя. Під нігті Люкові набилося землі. Як завжди. Для восьмирічних хлопчаків у Ківарі розваг небагато. Хлопці саме бігли наввипередки через перерослі трави, мчали в нікуди, коли Люк знагла став як стій. Нахилився серед високих стебел і за мить випростався, тримаючи в повітрі крихітне створіння. Аарон підбіг подивитися. Хлопці по черзі гладили кроленя, застерігаючи одне одного занадто не тиснути.

— Я йому подобаюся. Це мій кролик, — сказав Люк. Дорогою до Люка додому хлопці сперечалися, як його назвати.

Відшукали картонну коробку, поклали в неї кроленя й застигли над нею, роздивляючись свого нового домашнього улюбленця. Кролик трішки трусився під їхніми пильними поглядами, однак лежав на місці. Страх, замаскований під покору.

Аарон побіг у будинок по рушник, щоб підстелити в коробку. Шукав довше, ніж гадалося, а коли знову випірнув на яскраве сонце, Люк сидів непорушно. Одну руку він тримав у коробці. Почувши Ааронові кроки, Люк сіпнув головою і висмикнув руку з коробки. Аарон підійшов, ще не знаючи, що відбувається, але відтягуючи мить, коли доведеться зазирнути в коробку.

— Він здох, — сказав Люк. І міцно стиснув губи. Він не стрічався з Аароном очима.

— Як?

— Не знаю. Просто здох.

Аарон ще кілька разів питав про це, але іншої відповіді так і не домігся. Кролик лежав на боці — неушкоджений, але непорушний, чорні очка були порожні.

«Просто подумай», — попросила Барб, коли Фок виходив від них. Але, їдучи нескінченними сільськими дорогами й досі відчуваючи під колесами щойно збиту тваринку, Фок не міг викинути з голови Еллі Дікон і їхню підліткову четвірку. Цікаво, чи в Еллі були такі самі порожні очі, коли вода наповнила її легені.

Розділ четвертий

На дверях будинку на фермі Люка Гедлера ще висіли обривки жовтої поліційної стрічки. Вони зблиснули в ранковому сонці, коли Фок припаркувався поряд з поліційною машиною на латочці вигорілої трави перед будинком. Сонцю ще далеко було до зеніту, але Фок, вилазячи з машини, уже відчув, як воно покусує шкіру. Вдягнувши капелюха, він оглянув садибу. Показувати дорогу не було потреби. Зростаючи, Фок провів тут часу, мабуть, не менше, ніж у себе вдома.

Перекупивши у батьків ферму, Люк мало що тут змінив, подумалося Фоку, поки він дзвонив у двері. У глибинах будинку залунали трелі, й Фока охопило відчуття, наче він повернувся в часі. Його раптом накрила така мулька упевненість, що зараз двері відчинить зухвалий шістнадцятирічний хлопець, аж він мало не позадкував.

Але в хаті нічого й не ворухнулося. Вікна, затулені фіранками, здавалися парою засліплених очей.

Майже всю ніч Фок пролежав без сну, міркуючи над словами Джері. Зранку він подзвонив Джері й сказав, що може затриматися в місті на день-два. Лише до вихідних. Зараз четвер. На роботі його чекають у понеділок. А поки що він навідається на Люкову ферму. Заради Барб покопається у фінансах. Це найменше, що він може зробити. З тону Джері ясно було, що він згоден. Це буквально найменше, що Фок здатен зробити.

Якусь мить Фок ще почекав, а потім рушив у обхід будинку. Над жовтими ланами нависло велетенське блакитне небо. Удалині дротяна огорожа стримувала тінисті зарості бушу. Вперше Фок зауважив, наскільки цей маєток ізольований. У Фоковому дитинстві він завжди здавався повним життя. До його власної колишньої домівки можна швидко доїхати на велосипеді, але звідси її й не вгледиш за обрієм. Звідси видніється лише одна-єдина садиба: сіра приземкувата будівля, що тулиться на схилі далекого пагорба.

Домівка Еллі.

Цікаво, чи її батько і двоюрідний брат і досі там мешкають, подумав Фок — й інстинктивно відвернувся. Він рушив через подвір’я й нарешті в найбільшій з трьох клунь розшукав сержанта Рако.

Стоячи навкарачки в кутку, поліціянт перебирав стос старих коробок. Блискуча австралійська вдова застигла у своєму павутинні, ігноруючи рух усього за два метри від неї. Фок постукав по металевих дверях, і Рако обернув обличчя, брудне від куряви й поту.

— Господи, ну ви мене злякали! Не чув, як ви зайшли.

— Вибачте. Аарон Фок. Друг Гедлерів. У дільниці сказали, що ви тут… До речі, — вказав він на отруйну павучиху, — ви це бачили?

— Ага. Дякую. Тут їх декілька.

Підвівшись, Рако стягнув робочі рукавиці. Спробував обтрусити з формених штанів землю, але швидко здався, бо тільки розмащував бруд. На випрасуваній сорочці під пахвами проступили пітні кола. Нижчий за Фока на зріст, він мав боксерську статуру й коротко підстрижену кучеряву чуприну. Шкіра мала середземноморську смагу, але акцент видавав уродженця сільської Австралії. Невеличка розкосість очей створювала враження, що він усміхається, навіть коли він і не думав цього робити. Фок це одразу зрозумів, бо зараз сержант і близько не всміхався.

— Джері Гедлер дзвонив і сказав, що ви заїдете, — мовив Рако. — Перепрошую за дріб’язковість, друже, та чи не покажете документів? Тут уже крутилося кілька божевільних. Мабуть, хотіли оглянути визначне місце, не знаю… Джері, здається, казав, що ви коп?

— Я тут з особистих міркувань, — мовив Фок.

— Тобто неофіційно.

— Саме так.

На обличчі Рако майнув якийсь незрозумілий вираз. Фок дуже сподівався, що це все не перетвориться на підліткове змагання.

— Я — давній друг Люка. Ще змалку.

Рако уважно роздивився водійське посвідчення й нарешті віддав назад.

— Джері казав, вам потрібен доступ до банківської документації. До бухгалтерських книг тощо.

— Щира правда.

— Щось сталося таке, про що мені краще знати?

— Барб просто попросила мене перевірити, — сказав Фок. — Зробити їй послугу.

— Ясно, — зронив Рако, який примудрявся дивитися Фокові мало не рівно в очі попри те, що був на кілька сантиметрів нижчий. — Слухайте, якщо Джері й Барб вважають, що ви на цьому розумієтеся, я не збираюся відфутболювати вас просто для розваги. Але вони зараз дуже вразливі, тож якщо ви надибаєте щось важливе, не забудьте поділитися зі мною. Згода?

— Не хвилюйтеся. Я просто хочу їм допомогти.

Фок, не втримавшись, зазирнув Рако через плече. У величезній клуні стояла задуха, і пластикові панелі в стелі надавали всім речам нудотного жовтуватого відтінку. Посередині на бетонній долівці стояв без діла трактор, а під стінами вишикувалися ще якісь машини й механізми, призначення яких Фок не відав. Здається, це для доїння корів, але він не був певен. А колись він усе це знав. А нині для його міського ока це все віддалено нагадувало приладдя