Читати книгу - "Хроніки Загрії: Туманний світ, Влад Вірт"

Брррр…! Годі хандрити, я живий, здоровий і таким хочу залишатися надалі.

Мені, практично, нічого не відомо про цей світ. Ведмідь навіть не спромігся сказати його назву, однак можна сміливо стверджувати, що за стіною дуже небезпечно, особливо одинаку. Озброєний загін невідомих істот я бачив, їхня реакція на нашу групу виявилася агресивною. Звичайно, є ймовірність наявності давніх рахунків до моїх нових друзів і можливо, якби я був один, мене б не чіпали. Тільки віриться в це слабо. Особливо, якщо враховувати історичний досвід землян, міжрасова толерантність котрих, ніколи не вважалась сильною рисою.

А отже, перевіряти на собі їхній гуманізм я не збираюся. Та навіть якби не було цих свинолюдей або як їх називає Ведмідь — шаргів. За воротами можуть чекати й інші небезпеки, наприклад, дикі тварини, зустріч із якими, може нести загрозу, навіть для озброєної рушницею людини. Чого вже говорити про мене. Та й судячи з усього, про вогнепальну зброю тут дізнаються ще не скоро.

Звісно, є варіант із мирним селищем, до жителів якого я міг би прибитися, тим паче подібний досвід у мене є. Ось тільки життя наймита в маленькому селі у чортів на виселках, аж ніяк не є межею моїх мрій.

Тоді залишається тільки один шлях — той самий загін Леворда. І, якщо я правильно все зрозумів, вони з мене збираються робити бійця, що ж це непогано, людина, яка вміє поводитися зі зброєю, скрізь стане в пригоді. А із часом, може, щось і цікавіше підвернеться або ж залишуся з ними, як-не-як, відвертими мерзотниками Леворд і компанія не виглядають, а в іншому і я далеко не святий.

Так, а чому я не розглядаю варіант свого повернення додому. Як я зрозумів, саме альбінос мене сюди переніс, а отже, він може знати спосіб і як відправити назад. От тільки навіщо йому це робити? Не просто так вони вбивали ту тварюку й тягли мене в цей світ, життя рятували. Хоча їхньою метою могло бути вбивство монгра, а я так — побічний результат, але навіщо тоді взяли із собою? Кинули б і все. Гуманісти, та якось не зовсім схожі, он як шість десятків істот у капусту покришили. Ще й цілу історію для мене вигадали й до себе в загін кличуть, хоча якось дивно кличуть. Поводяться так, ніби я їм уже душу продав.

Схоже, глухий кут. Наявної інформації недостатньо для подальших висновків, а отже, потрібно якомога більше дізнатися про те, де я опинився і що тут відбувається.

А це, як я подивлюся, зовсім не тривіальне завдання, адже ніхто не поспішає мені нічого розповідати та і з чого я їм маю на слово вірити? Розпитати місцевих? Але ж я не розумію їхньої мови.

Судячи з усього, моя доля справді пов’язана із загоном цього Леворда, принаймні  доки я в усьому не розберуся. От тільки із приживалом ніхто рахуватися не буде, а отже, беремо себе в руки й усього присвячуємо військовому мистецтву.

Я, звісно, з холодною зброєю особливо поводитися не вмію, так, більш-менш влучно навчився ножики кидати. Зате навички захисту від людини з тими ж ножами, палицею або саперною лопаткою відпрацьовані до автоматизму. Будемо сподіватися, дещо й на практиці зможу застосувати.

Занурений у свої думки я і не помітив, як ми прийшли на те саме ристалище, яке, по суті, було напівкруглою кам’яною ареною, що примикала впритул до скелястого виступу. Висота стін огорожі становила близько восьми метрів, поверх стін, над усією площею арени, накинули металевий каркас та сітку. Зовні, вздовж усього периметра стін, була побудована дерев’яна трибуна, здатна вмістити близько п’ятисот осіб.

На арену вів лише один прохід, зроблений у вигляді невеликої арки, до якої ми відразу ж і попрямували. Підійшовши впритул до входу, я зауважив, що доступ до ристалища можна заблокувати шляхом закриття металевих дверей. Але, придивившись уважніше, побачив свою помилку. Двері, скоріш за все, були дерев’яними й лише зовні обшиті залізом. Та й узагалі, кому тут можуть знадобитися двері, виготовлені з металу товщиною у дві людські долоні?

Увійшовши в арку, був вражений товщиною стін ристалища, які сягали не менше шести метрів. Через що нам  довелося йти немов через тунель, а на виході ще й виднілися зуби піднятих догори ґрат.

Варто було б задуматися — навіщо тут такі запобіжні заходи? Але, мій втомлений мозок уже був не здатний до настільки глибокого аналізу. Та і звідки мені було знати, що мої новопридбані друзі мають дуже своєрідну методику підготовки й такий же самий специфічний гумор.

Пройшовши на арену, я помітив Алію, що стояла біля однієї з колон, а зверху, на трибунах — Леворда, кількох офіцерів, а також усю місцеву дітвору в супроводі матусь.

Жах та й годі. Від такої уваги до моєї скромної персони, я почувався  ніяково.

Навіть проведені мною не один десяток змагань в універі, не допомогли повністю позбутися мандражу перед виступом на публіці.

Щоб хоч якось відволіктися, вирішив уважніше розглянути ристалище зсередини. Усього, згаданих мною раніше колон, було дев’ять. І всі вони були оздоблені різноманітними рунами, але особливо виділялася центральна колона, яка була виготовлена у формі шести моторошних істот. Більш-менш знайомими, мені здалися троє з них.

У самому низу була висічена істота, що дуже нагадувала земного краба. Тільки її тулуб утримували не шість тоненьких ніжок, а дві масивні жаб’ячі лапи, з вигнутими кігтями на краях. На панцирі краба розмістився хижий соняшник. Ногами йому слугували стебла, що росли в нижній частині, далі йшов масивний стовбур, уздовж якого вилися тоненькі ліаноподібні відростки, із загнутими гаками на кінці. Верхня частина стовбура різко переходила в плоску голову, оповиту жовтими пелюстками, причому, на самій голові були чорні ромбоподібні шипи, котрі завершували картину схожості з мирним земним соняшником.